Розділ 1. Аномалія. сцена 001. Виявлення

Земля. США, Аризона.
Catalina Sky Survey, операційний центр Університету Аризони.
03:09 MST.

Перше повідомлення система надіслала без знака оклику.

NEW FAST-MOVER CANDIDATE

Ілля Савін побачив його краєм ока, коли закривав вікно з черговим хибним виявленням. На лівому моніторі повільно оберталася Земля, обплутана орбітами відомих об'єктів; праворуч повзли рядки нічної серії. За вікнами лабораторії лежав темний Тусон. Сам телескоп був далеко звідси, на вершині Маунт-Леммон, і всю ніч мовчки пересилав униз нові кадри.

Ілля натиснув на повідомлення, і система відкрила картку кандидата. Номер тимчасовий, блиск на межі чутливості. За одинадцять хвилин вона зв'язала чотири серії спостережень; кутовий рух виглядав великим, а розрахункова швидкість — надто великою.

Ілля ще раз подивився на картку й відкрив вихідні зображення.

— Ну звісно, — сказав він порожній кімнаті.

Таке траплялося. Не часто, але достатньо, щоб не будити людей серед ночі. Іноді космічний промінь бив у матрицю, алгоритм неправильно зв'язував кілька слабких точок або зоря проходила через дефектний піксель. Програма приймала шум за рух і на кілька секунд створювала новий астероїд.

Ілля вимкнув автоматичну підгонку й заново запустив розрахунок траєкторії за вихідними вимірюваннями. Програма мала підібрати орбіту, яка найкраще пояснювала положення об'єкта на кожному з чотирьох кадрів.

Розрахунок завершився, і траєкторія знову вийшла гіперболічною — незамкненою навколо Сонця.

Ілля насупився. Він прибрав із розрахунку останню серію спостережень: якщо один кадр був зіпсований, рішення мало помітно змінитися. Воно змінилося, але гіпербола лишилася. Тоді Ілля повернув останню серію й викинув першу — результат усе одно не хотів ставати звичайним.

У кімнаті тихо клацнув холодильний контур стійки. Ілля раптом помітив, що вже не відкинувся в кріслі, а сидить, нахилившись до екрана, ніби двадцять сантиметрів відстані могли поліпшити астрометрію.

Він знову відкрив зображення. На першому кадрі об'єкт майже губився в шумі, на другому був на кілька пікселів убік, на третьому — ще далі. Як і раніше, просто точка. Поки не можна було зрозуміти, комета це чи астероїд: чотири слабкі плями на матриці, з'єднані програмою в одну гіпотезу.

Поки в Іллі були лише координати, час спостережень і похибка вимірювання. Цього вистачало, щоб продовжувати перевірку.

Ілля відкрив список персоналу на чергуванні, але викликав Нору. Сьогодні вона не працювала. Зате могла з нуля повторити орбіту іншим кодом і знала автоматичний пайплайн достатньо добре, щоб не довіряти йому з ввічливості.

Відповіли не одразу.

— Якщо це знову супутник, я тебе заблокую до ранку.

Голос Нори був хрипкий зі сну.

— Це не супутник.

— Тоді до обіду.

— Подивися нічну серію сорок сім. Кандидат двісті вісімнадцять.

Пауза.

— Ти вже перевірив прив'язку кадрів?

— Двічі.

— Зоряний каталог?

— Так.

— Часові мітки?

— Так.

— Синхронізацію камери?

— Норо.

— Отже, синхронізацію камери ти не перевірив.

Ілля заплющив очі.

— Зараз перевірю.

— Ось тому я й сплю спокійніше, коли чергуєш ти.

Зв'язок обірвався.

Він перевірив: похибка часу була мізерною. Потім переглянув ефемериди апаратів, які могли випадково пройти через поле зору, каталог штучних об'єктів, до якого група мала доступ, і попередження про ступені, розгінні блоки та старі апарати на високих орбітах. Нічого придатного там не було.

За чотири хвилини на екрані з'явилася іконка Нори.

— Звідки це прийшло?

— Майже з боку Сонця.

— Наскільки майже?

Ілля вивів геометрію спостережень.

Кілька тижнів об'єкт мав перебувати надто близько до сонячного напрямку для нормального нічного огляду. Лише тепер кут став достатньо великим, щоб оглядовий телескоп зачепив його перед світанком.

Ілля заодно перевірив доступні архіви кількох орбітальних апаратів. Потрібного поля там не було. Сам факт перебування телескопа в космосі Сонця не прибирав: у багатьох апаратів обмеження на наведення близько до нього були навіть жорсткіші через захист оптики й тепловий режим. Ті інструменти, що регулярно дивилися ближче до сонячного диска, працювали з іншою яскравістю й іншим полем. До цієї ночі ніхто не знав, куди саме дивитися.

— Дуже зручно, — сказала Нора.

— Для кого?

— Для об'єкта.

Ілля нічого не відповів.

Нора сама почула, як це прозвучало.

— Гаразд. Просто геометрія.

— Просто геометрія.

Він сказав це трохи жорсткіше, ніж було потрібно, і повернув на екран вихідні вимірювання.

— Я прогнала його через іншу програму визначення орбіти, — сказала Нора.

— Незалежно?

— З нуля. Інший код, інші початкові наближення.

— І?

— Вона теж не може отримати зв'язану орбіту.

Ілля вже бачив результат. Ексцентриситет помітно перевищував одиницю; за найкращим рішенням об'єкт не обертався навколо Сонця, а проходив крізь Сонячну систему ззовні.

Нора помовчала.

— Що, ще один Оумуамуа?

— Поки кандидат на міжзоряний.

— Ілле, він або зв'язаний із Сонцем, або ні.

— Ми спостерігаємо його сімнадцять хвилин.

— Тим більше.

Він вивів не одну лінію, а весь діапазон траєкторій, які ще узгоджувалися з вимірюваннями. Вийшло широке сіре віяло: одні варіанти йшли вище площини екліптики, інші — нижче, деякі проходили далеко від Землі. На такій короткій дузі майбутня траєкторія була ще не стільки прогнозом, скільки картою їхнього незнання.

І все ж у номінальному рішенні щось його дратувало. Ілля прибрав з екрана область невизначеності, залишивши лише тонку білу лінію. Вона увійшла у внутрішню Сонячну систему й перетнула орбіту Землі.

Він наблизив зображення.