Глава 3

 Дамір

«Не вам мене судити, не вам нав'язувати мені свої умови. Діти та душі не продаються. Я намагалася, боролася, сподівалася, але тепер я йду. Зустрінемося в наступному житті…»

Я перечитав цю записку, знайдену в її лікарняному халаті на березі Темзи, разів десять. Поки у мене не почало зводити судомою пальці, а букви не почали розпливатися перед очима. 

Я нічого не розумію! У мене не вміщається це в голові, а душу смерчем рве відчай та злість! Як вона могла так вчинити?! Вбити себе і мою дитину?! Я ж обіцяв їй приїхати вранці та вислухати! Чому вона так зі мною, за що, господи боже?! Адже в клініці запевняють, що Даяна була психічно здоровою. Тоді чому психічно здорова дівчина полізла в річку топитися? ... Але десь у глибині підсвідомості мені свербить думка, що це я винен. Я!

Що якби я плюнув на все: на поліцію, яка взялася розглядати справу пограбування нашого банку, на стогнучу Лінду під крапельницею, на переляканих менеджерів та касирів, яких я вирішив допитати особисто, закрив би очі на весь цей дурдом і поїхав тоді до Даяни в клініку - нічого б цього не сталося. І водолази зараз би не прочісували дно річки в пошуку її тіла, а я не стояв би проклятим стовпом на березі теж мріючи втопитися, бо я дико від усього цього втомився. Я не в змозі зробити крок, не в змозі повернутися до маєтку і не дай боже зустріти там Лінду, я навіть не в змозі зараз думати. Мені здається, що я розсипаюся на шматки, на уривки думок, на атоми, і поки я не потухну остаточно у мене перед очима буде стояти обличчя Даяни.

- Упевнений, ми не знайдемо її в річці, - попиваючи гарячий чай, до мене ближче підходить огрядний інспектор Томас Рідс, задумливо дивлячись на воду. - Це не самогубство.

- З чого такі висновки? - втомлено цікавлюся у відповідь, а про себе злюся, що його компанія заважає моїй агонії.

- Адже дівчина ірландка, вірно? Ніякій ірландець не поліз би топитися на повний місяць. Навіть найостанніший псих. У них ці дивацтва в крові. Якби вона дійсно захотіла померти, вона б знайшла інші способи, але тільки не утоплениця на повний місяць. Тим більше, що вона пише «зустрінемося в наступному житті».

- Що за маячню ви городите, інспекторе?! Який на хрін повний місяць, до чого тут це?! - повільно закипаючи, виходжу з себе і вже розумію, що цю чорну діру, яка почала розростатися всередині вже не зупинити і нічим не заткнути.

- Ірландці, які виросли на острові, шанують давні кельтські звичаї і вірять у прикмети. За їхніми віруваннями, якщо потонути на повний місяць, душа ніколи не знайде спокою, вона навіки залишиться в воді, тягнучи на дно рибалок та малих дітей. Потрібно враховувати навіть такі моменти, ці дрібниці важливі. А ще вона не залишила білизни.

- Ірландці топляться виключно голяка? - зло ціджу крізь зуби, повертаючи йому записку.

- Ні, це вже статистика, виходячи з якої 77,6 % знімають одяг і нижню білизну і 22,4 % лізуть туди повністю одягненими. Я схильний думати, що Даяна Макграт переодяглася та пішла собі геть. І швидше за все вона покинула Лондон.

- Де ж мені її шукати?

- Там, де, на її думку, знайти її буде складно. Світ великий. Ми, звичайно, дослідимо річку нижче за течією, але повірте моєму слову – ця дівчина жива.

Вона може і жива, а я от не зовсім. Опинившись в якомусь зачуханому пабі, ловлю себе на думці, що дійшов до крайньої точки, скотився на дно. І тут же цю думку відпускаю, відштовхую її від себе. Мені вже все одно, що про мене подумають, що це якось вплине на мою репутацію, плювати! Я хочу нажертися, може бути, навіть вперше в житті. ... Вона знала, як я хотів цю дитину. Як вона могла забрати її в мене? За що вона мене так зненавиділа? ... Адже я закохався в неї з першого погляду ... або думав, що закохався.

- Віскі! Нерозбавлений! - кидаю бармену, сідаючи на табурет. Зараз навіть не важлива якість напою. Аби тільки швидше забутися. Завзято обпалюю нутро цим пійлом, щоб не відчувати, як в моїй чорний дірі, яка вже розірвала мені груди, виє вітер абсолютного розчарування.

... Не пам'ятаю скільки я випив, збився з рахунку, але коли до мене ближче підсаджується ця дівчина, я навіть радий її компанії незважаючи на те, що це хвойда не першої свіжості. Мене зачепило те, що вона білявка, як Даяна. Скільки б я не випив, у мене все ще не виходить викинути цю ірландку зі своєї важкої голови.

- Як справи красунчику? Не сумуєш? - проспівала вона млосним голосом, мабуть, оцінюючи скільки можна з мене здерти. 

Я такий злий на тебе, Даяно! Як же я на тебе злюся! Я хочу зненавидіти себе так само, як зараз ненавиджу тебе.

- Скільки береш за годину? - хрипко відповідаю питанням на питання.

- Двісті фунтів, - пожвавилася повія.

- Чи не задорого? - перекидаю в себе чергові п'ятдесят грамів.

- Я дивлюся ти хлопчик небідний. Бонусом можу заспівати. 

- Обійдемося без бонусів. Ходімо! Сподіваюся, тут поруч? – рішуче піднятися на ноги виявилося не так просто, але в двері потрапив з першого разу.

- Тут за рогом, - підхопила вона мене під руку, притягнувши в якусь халупу на другому поверсі, просочену тютюновим димом та дешевими парфумами. Повій я теж жодного разу не знімав. Як багато нового я сьогодні дізнався, крім головного. Де ж ти, Даяно, чорт тебе забирай?!!

- Не чіпай мене, ні, не торкайся, - відмахуюся від наполегливої шльондри. - Повернись, не хочу бачити твого обличчя.

- Я готова на все, любчику, тільки накажи, - мене нудить від її солодко-награного голосу, від вигляду її оголеного тіла, різко відвертаюсь... і мене вивертає прямо на дешевий килим. Те, що потрібно, нарешті, мене нудить від цього життя.

- Щось раптом перехотілося, - кидаю їй на ліжко двісті фунтів. - За незручність, - і похитуючись виходжу на свіже повітря.

Ні, ти не вбила себе, Даяно. …Ти вбила мене.

- Ти що заснув одягненим? - в мою свідомість вривається повний жаху та відрази голос Лінди. Мало того, що мій мозок зараз місить молот і десятки маленьких молоточків, які ось-ось проб'ють мою черепну коробку, а тут ще вона зі своїми криками. Так мені й треба. Я це заслужив. Бовдур пришелепуватий, тюхтій, який хотів все вирішити розумними компромісами. Придурок, який лише згаяв час та просрав своє життя.