Третя частина. 25 глава "Відпустка"

Рік потому.

Липень.

Леся.

Цей рік почався з лютого морозу й темряви, яка намагалася проковтнути країну. Тієї зими енергетика балансувала на межі, а нескінченні блекаути стали нашою новою буденністю, до якої ніхто не міг підготуватися заздалегідь. Генераторів катастрофічно не вистачало, графіки вимикалися разом із надією, і навіть ідеальні алгоритми та логістика Павла давали збій. Але ми вистояли — і цей холод нарешті відступив, поступившись місцем липневому сонцю. 

Сьогоднішній ранок нарешті дихав не гаром і зимовою кіптявою, а розпеченим асфальтом і солодким ароматом липи, що цвіла вздовж вулиці. На дворі стояла нестерпна спека, але після нескінченних місяців холоду цей вологий київський сонцепек здавався справжнім благословенням.

Біля нашого під’їзду, будинку в якому ми орендували на нас всіх квартиру панував контрольований хаос, масштабам якого позаздрив би будь-який вокзал.

— Павле, якщо ти спробуєш засунути сюди ще хоч одну коробку з павербанками, я особисто викину твоє крісло з машини! — Настя стояла біля розкритих задніх дверей мікроавтобуса, уперши руки в боки. Вона намагалася втиснути між ящиками величезну дорожню сумку з літніми речами.

Павло навіть бровою не повів. Він стояв у світлій футболці та звіряв щось у блокноті на телефоні: 

— Настю, на трасі до Львова три ділянки з нестабільним зв'язком і дві заправки на ремонті. Логістика вимагає автономності. Це не обговорюється.

Яся тим часом стояла трохи осторонь, обережно перевіряючи термоси з холодною водою та домашнім лимонадом. Її пальці, що за ці півтора року звикли до цупкої тканини та шорстких сіток, зараз м’яко поправляли сарафан. Вона виглядала напрочуд спокійною, але я бачила, як її погляд час від часу ковзає по Роману.

Роман і Макс закидали нагору важкі рюкзаки. Роман рухався зосереджено, але вже по-військовому скупо, та коли він перехопив мій погляд, куточки його губ ледь помітно здригнулися в тій самій теплій усмішці, яку я не бачила, здається, цілу вічність.

— Полю, ти все взяла? — гукнув Алекс, виходячи з під'їзду. Він ніс на плечі невеликий спортивний наплічник. Рухи правого плеча все ще були трохи скутими, але він уже не ховав руку в кишеню, як у перші місяці після шпиталю. Поруч йшла Поліна — у сонцезахисних окулярах, з дорожньою аптечкою розміром із валізу, яку вона нізащо не погодилася б залишити в багажнику.

— Якщо ти про знеболювальні, магнітний фіксатор і твій тренажер — вони в моїй ручній кладі, — сухо відповіла Поля, але в її голосі пробивалися м'які нотки, які призначалися лише йому. — А якщо ти про сонцезахисний крем, то я намажу тебе силоміць ще до Житомира.

— Чули? Мене вже беруть у полон за медичним протоколом, — підморгнув Алекс хлопцям.

— По конях, «Капітани»! — скомандував Макс, ляскаючи важкими дверцятами багажника. — У нас сімсот кілометрів, повний бак і рівно чотири години до першого блокпоста, де Павло знову почне пояснювати військовим графік нашого руху.

Ми розсілися по місцях. Я притулилася плечем до Романа, відчуваючи його міцну руку на своєму коліні. За вікном повільно попливли знайомі київські мости, блокпости з мішками з піском, а далі — широка смуга Житомирської траси.

Попереду був Львів. Батьківський дім, де пахне кавою і пирогами. Місто, яке мало стати для нас не черговою точкою на карті евакуації чи репортажу, а тихим прихистком хоча б на кілька днів. Ми вперше за весь цей страшний час їхали всі разом — не на позиції, не в шпиталь і не в підвал редакції. А додому, до рідних.

Широка смуга Житомирської траси розгорталася перед нами під сліпучим сонцем. Київ із його блокпостами, сиренами й нескінченною напругою повільно танув у дзеркалах заднього виду.

У салоні мікроавтобуса панувала особлива атмосфера — дивна суміш довгоочікуваної свободи та звички постійно чекати на небезпеку.

Макс упевнено тримав кермо однією рукою, другою перемикаючи радіостанції. На передньому пасажирському сидінні сидів Павло, який навіть у відпустці не міг вимкнути свій «штабний режим»: його очі сканували навігатор, прораховуючи час до найближчого блокпоста та щільність трафіку.

— Павле, відклади планшет, — не витримала Яся з другого ряду. Вона перехилилася через спинку сидіння і м’яко поклала долоню йому на плече. — Наступний поворот аж через вісімдесят кілометрів. Твоя логістика може взяти тайм-аут хоча б на годину?

Павло на мить завагався, але під її поглядом здався. Він повільно опустив екран і накрив її пальці своєю рукою.

— Тайм-аут на годину прийнято, — ледь помітно всміхнувся він. — Але якщо ми станемо в затор перед Рівним, я запишу це у твій особистий протокол.

Позаду нас Алекс уже встиг влаштуватися зручніше. Він відкинув голову на підголівник, поклавши здорову ліву руку на коліна Поліни. Праве плече залишалося зафіксованим у легкому літньому бандажі, але він уперто вдавав, що це просто «аксесуар». Поля тим часом зосереджено втирала в його шкіру охолоджувальний протизапальний гель, не звертаючи уваги на його жартівливе бурчання.

— Соколовська, ти мене загладиш до дірок, — пробурмотів Алекс, але очей не розплющував. Він явно насолоджувався її дотиками.

— Мовчи, Бондаренко, і не смикайся, — спокійно відповіла Поліна. — Твої зв'язки ще не готові до львівських бруківок. Якщо ти хоч раз крикнеш від болю в мами на кухні, я особисто пропишу тобі постільний режим на весь тиждень.

— О, погрози від нареченої. Запишіть хтось у протокол, — хмикнув він.

Настя сиділа біля вікна, розглядаючи зелені поля та соняшники, які золотилися вздовж узбіччя. Вона ввімкнула на телефоні пісню, і незабаром тихий знайомий мотив заповнив салон.

Роман поруч зі мною мовчав. Його рука міцно тримала мою, переплівши пальці. Він дивився у вікно, але я відчувала, як напружились його м’язи. Коли повз нас на шаленій швидкості пронісся військовий пікап із наліпкою підрозділу, Роман інстинктивно подався вперед, проводжаючи машину поглядом, у якому спалахнула та сама фронтова зосередженість.