24 глава "Неочікуваний візит"

Наступний день.

Алекс.

Ранок почався з холодного дотику голки — Поліна ставила чергову крапельницю. Я спостерігав за її зосередженим обличчям і ловив себе на думці, що вона опікується мною, наче маленькою дитиною. Раніше я ніколи не бачив Полю такою: цей її новий «режим» ніжності, уваги та м’яких усмішок був для мене справжнім відкриттям. Вона щиро намагається не засипати мене своїми складними термінами та «розумними» словами, але я бачу, як важко їй це дається. Важко зламати мовний код, яким користувався все життя.

Зараз вона влаштувалася в кріслі поруч із моїм ліжком. Сказала, що посидить зі мною, але з умовою, що не відриватиметься від справ. Тепер у палаті чути лише приглушене клацання клавіатури на її планшеті. Леся не збрехала: Поліна дійсно працює у форматі 24/7. Дивлячись на її зосереджений профіль, я іноді сумніваюся, чи вона взагалі людина — здається, їй не потрібен сон, лише нова інформація та чергове завдання.

Раптом у двері постукали. І, навіть не чекаючи на дозвіл, їх рвучко відчинили.

На порозі стояла Катя. Коли двері розімкнулися, я намагався тримати спину рівно, хоча праве плече, щільно замотане бинтами, нило від кожного подиху. Рука була нерухомою, зафіксованою в ортезі, а в дзеркалі вранці я бачив чужу людину — занадто бліду навіть для шпиталю. Поліна лише мигцем глянула на двері й ледь помітно кивнула Каті. Мій «стабілізатор системи» знову був на посту, контролюючи кожен мій рух.

— Бондаренко, ну ти й даєш, — голос Каті здригнувся. Вона спробувала посміхнутися, але я бачив, як їй ніяково бачити мене таким. — Я приїхала в Київ у справах, думала заскочити на каву, а ти вирішив змінити футбольне поле на лікарняне ліжко?

Я витиснув свою «фірмову» посмішку, хоча втома в очах, мабуть, видавала мене з потрохами.

— Катруся... Ти як сюди потрапила? Ноги цілі, як бачиш, — я кивнув на свої спортивки, намагаючись пожартувати. — Тільки от плече вирішило зібрати колекцію залізних уламків. Але Соколовська каже, що згідно з її розрахунками, я скоро буду в нормі.

— Згідно з моїми розрахунками, йому потрібно менше розмовляти і більше спати, — м’яко вставила Поля, підводячись. — Я залишу вас на десять хвилин. Катю, не перевантажуй його «інформаційним шумом».

Коли двері за нею зачинилися, у палаті стало надто тихо. Катя сіла на край стільця, нервово крутячи каблучку на пальці. Я бачив: вона щось приховує.

— Кать, що там у Чорноморську? Як наші? — запитав я напряму. — Коля дзвонив? Бо я вже тиждень від нього нічого не чув.

Катя опустила очі. Весела іскорка в її погляді згасла, і мені це зовсім не сподобалося. 

— Коля... Саш, він не дзвонитиме. Принаймні зараз.

Я напружився, ігноруючи вогонь у плечі, що спалахнув від різкого руху. 

— Що сталося? Його мобілізували? Він на навчанні?

— Ні, Саш. Навпаки, — вона зітхнула, і в цьому звуці було стільки сорому, наче це вона зробила щось не те. — Коля... він ховається. Переїхав на дачу до родичів, телефон змінив. Каже, що «це не його гра», що він не народжений для війни. Він боїться ТЦК більше, ніж втратити останнього друга.

Ці слова вдарили боляче. Сильніше, ніж тоді, під обстрілами. Я відкинувся на подушки, втупившись у стелю. Ми десять років ганяли один м’яч. Ми обіцяли стояти стіною один за одного. А він просто... вийшов з гри, коли ставки стали реальними?

— Тобто... я тут, мої хлопці там, а він сидить у погребі з картоплею? — мій голос став низьким, наче чужим. — Він знав, що мене забирали? Знав про поранення?

— Знав, Саш, — тихо відповіла Катя. — Сказав, що в Києві шпиталі кращі, і він нічим не допоможе. Він просто боїться. Панічно.

Я згадав, як він висміював Полю, як будував з себе «крутого». Весь цей фасад розсипався. 

— Знаєш, Кать... Поля колись казала про «помилки в системі». Я думав, вона про цифри. А вона бачила людей. Коля не просто боїться. Він зрадив нашу команду. Навіть не так... він ніколи в ній і не був.

У палату повернулася Поля. Вона миттєво зчитала мій стан — прискорений пульс, затиснуті щелепи. Вона мовчки підійшла і поклала руку мені на здорове плече.

— Об’єкт Бондаренко, — спокійно промовила вона, — рівень адреналіну перевищує норму. Що б ти зараз не почув, це не повинно дестабілізувати відновлення. Пам’ятаєш? Кожен обирає свою траєкторію.

Я накрив її руку своєю. Вперше я зрозумів, що мій справжній тил — це не ті, з ким я виріс, а вона. Та, хто тримає мене зараз.

— Так, Полю. Кожен обирає свою траєкторію. Прикро тільки, що деякі ведуть у прірву боягузтва.

Катя знову зітхнула, бачачи моє заціпеніння. Вона зрозуміла, що треба терміново рятувати ситуацію. 

— Але не всі такі, Саш. Пам’ятаєш Андрія? «Стрілу», з яким ви вічно за першість у марафоні сперечалися?

Я кивнув. Андрій. Похмурий, але впертий хлопець із паралельного класу. — Він нікому нічого не сказав, — продовжила Катя. — Двадцять четвертого, о восьмій ранку, він уже був під військкоматом у Чорноморську. Поки інші пакували валізи, він просто закрив квартиру і пішов.

Я подався вперед. 

— Де він зараз?

— На Херсонському напрямку. Писав сусіду, що там «спекотно», але вони тримаються. Прислав фото — замурзаний, у пікселі, але посмішка та сама. Просив передати, що ми обов'язково ще побігаємо на набережній.

Я відчув, як пальці самі стиснули край простирадла. Гіркота від Колі нікуди не зникла, але тепер вона перекрилася чимось більшим. Гордістю.

— Андрій... — прошепотів я. — Він завжди був «ірраціонально» впертим. Полю, чуєш? Поки одні шукають погреби, інші тримають небо над Херсоном.

Поліна подивилася на мене своїм глибоким поглядом. 

— Це підтверджує мою теорію про критичні точки, Алексе. Тільки під тиском стає зрозуміло, з чого зроблена структура. Справжні цінності проявляються під час гри, а не в словах перед нею.

Я кивнув, відчуваючи, як у грудях знову розгоряється той азарт, який змушував мене забивати голи на останніх хвилинах.