Розділ 8.

— Та якого демона ти відпустив її одну?

Я вже був притиснутий до стіни, а в шкіру впиралось гостре лезо. В очах Тулая стояли страх і злість. І мені зараз також було не до цих «переговорів».

— Забери свій меч, Тулає. Нам не можна втрачати жодної хвилини! - суворо заявив я, намагаючись говорити впевнено, хоча в самого вже всередині все обірвалося.

— Ти нікуди не втечеш, покидьку…

— Нам треба знайти Торі! Прибери до демона небесного свій меч від мене! - вже починаючи закипати від злості, прокричав я.

Зрештою, він прибрав зброю.

— Ти знаєш місцевість? Куди вона могла піти? - запитав я, прямуючи до сходів.

— Нікуди. Вона була або тут зі мною, або з тобою в будинку знахаря. Її могли знайти, прокляття! Вона втекла від тебе, га? Зрозуміла сестричка, що я мав рацію і ти просто монстр у плоті!

Я пропускав повз вуха його злість. Нині був не час. Ми вискочили надвір. Тулай наказав людям обшукати околицю.

— Якщо цієї ночі її вирахували, то часу вистачило б, щоб знайти її тут, — вголос сказав я, подумки лаючи себе.

— Тут чули б її крики, це відкрита місцевість. І новачків тут також побачили б, - сказав Тулай.

— Один із наших коней зник, — доповів нам один із людей сина.

— Торі! - з розпачом видихнув я.

— Якщо з нею щось трапиться, я й за твоєю душею прийду. Клянусь, Хаосе!

Тулай вбіг у стайню і вискочив із неї вже скачучи верхи. Він проскакав повз мене, удостоївши зневажливим поглядом. Мене зупинила не моя фізична безпорадність зараз. Мені було начхати на рани, на біль…

Торі помчала геть із явним наміром побути на самоті, покататися з вітерцем і провітрити голову. Хоча… її останні слова, звичайно, не давали мені спокою. Адже вона хотіла розповісти братові про небезпеку Рейлі, але обрала... щось інше. Значить, їй було погано, боляче.

Важко бути людиною. Важко бути переповненим такою кількістю почуттів та емоцій. Раніше все було інакше. Якщо ти кохаєш – то кохаєш, і тобі начхати на інші почуття. А зараз у мене тисяча думок, сотні сторонніх страхів та почуттів.

Я залишився чекати її тут, біля готелю, сидячи на сходах. Я не хотів упустити її повернення, як минулого разу. І ось… дожився. Я людина, і мені хочеться молитися, але тільки кому мені молитися?

Я часто чув молитви людей, і мені доводилося в них ретельно розбиратися, щоб зробити правильний вибір. Я міг знати наперед, як бог, що буде для людини краще. І зараз я раптом задумався, що було б найкращим для такого, як я, якби почув себе. І боявся почути відповідь від свого внутрішнього голосу.

Торі була моїм промінцем світла, моїм порятунком. Вона врятувала мене, коли я став Деміаном, врятувала людину, яка завдала їй болю і зробила життя нестерпним, вона врятувала мене зараз, не пройшовши повз незнайомця… Вона – найсвітліше, що є в цьому світі. Прожити це одне єдине життя без неї? Це не життя для мене. Віддати цю тендітну та ніжну дівчину іншому? Я зробив помилку, але кохаю її. І не зможу віддати її іншому.

Вже стемніло на дворі, а я продовжував чекати. Душу роздирала і тривога, і страх, і злість, якщо вона приїде в цілості й неушкодженості... У тиші я почув стукіт копит. Неспішний. Або Тулай її знайшов або ж...

Коли я побачив її, то навіть дихати стало вільніше. Всі страхи, нарешті, пішли геть і я з полегшенням зітхнув. Дівчина також побачила мене ... і ще більше сповільнилася. Навіть зблідла при світлі ліхтарів. Вона попрямувала до стайні. Все всередині мене вже було напнуто, як струна. Страх та полегшення змінилися злістю. Але в цій агресії була моя вина. Адже і дівчині треба думати про свою безпеку!

Я чекав на неї, стоячи біля сходів. Торі довго не виходила зі стайні. Сподіваюся, лише не втекла! І ось, дівчина повільно, з побоюванням почала йти мені назустріч. Безперечно, вона все розуміє! Розуміє, що змусила всіх хвилюватись!

— Що… ти тут робиш? – запитала несміливим голоском Торі.

— Ближче підійди, - спокійно попросив я, хоча ледве стримував свій гнів. Вона подивилася на всі боки і зробила боязкі кроки. - Ти боїшся мене? - чомусь від цієї думки стало зовсім погано.

Але вона похитала головою. Щоправда… не так упевнено, як хотілося б. Коли вона вважала, що «ближче» вже не може бути, я сказав:

—  Я кохаю тебе, Торі. І мені шкода, що все так вийшло. Я ніколи не пробачу собі те, що з тобою сталося. Вибач мені, кохана, але я… не можу без тебе жити у цьому світі. Я не зможу без тебе прожити це єдине життя, Торі. І не міг би втратити тебе на вічність.

Я побачив, як по її щоках побігли сльози. Скажи ж що-небудь, кохана!

— Я коли тебе побачила… я розгубилася. Я не знала, як поводитися з тобою. Ти – такий чужий та рідний одночасно. Я хотіла лише почути від тебе, що… наші стосунки з тобою були не грою…

— Не грою, Торі, - я взяв її за руку і притягнув дівчину до себе. Її ручки були такими невагомими на моїх грудях. - Я дійсно кохаю тебе.

Я дивився на рідне обличчя, витираючи її неслухняні сльози.

— Тільки не відштовхуй мене, Торі, - прошепотів я. – Кожен із нас має свої страхи. І кожен із нас має знати страхи один одного. Я боюся тебе втратити. Боюся, що ти… мене обманеш. Ти знаєш мою історію, як ніхто інший. Я навіть не знаю, який біль завдав мені більше душевних травм: загибель коханої, не здатність її захистити чи її обман. Я боюся, що не зможу тепер захистити тебе, адже я звичайний смертний чоловічок. І боюся, що ти… обманеш мене, Торі. Мені буде простіше, якщо ти скажеш, що не кохаєш мене і…