Розділ 2.

— У мене немає грошей, - вкотре промовила я, поки мене обшукували брудні чоловічі руки, а я навіть поворухнутися боялася, адже біля горла тримали гостре лезо.

— Така красуня не має грошей? Ну, нічого, ти нам і так подобаєшся.

У тиші лісу почувся гучний, огидний сміх купки брудних грабіжників.

Після сніданку, який мені так люб'язно запропонував мій «рятівник», я поїхала назад до міста. Але, мабуть, трохи заблукала, йдучи лісовими стежками, і зрештою після трьох годин шляху я зупинилася, побачивши п'ятьох чоловіків на конях. Здалеку вони здалися цілком пристойними, лише наблизившись уже настільки до них, що бігти було безглуздо, я зрозуміла, що мені слід було б триматися від них подалі.

Я хотіла пройти повз, швидко крокуючи в протилежний бік, уже більше не хвилюючись про те, що остаточно помиляюсь дорогою. Небезпека, яка просто віяла від цих волоцюг, відчувалася шкірою. Але було вже запізно.

Вони швидко наздогнали мене та оточили на своїх конях. А потім приставили до дерева, погрожуючи досить великим та дуже гострим кинджалом.

— Грошей справді немає, а ось форми дуже й дуже гарненькі. Хто перший із вас хлопці? - крикнув беззубий грабіжник, з бородою та хвостом на голові з сивого волосся.

— Навіть не смій питати! - гаркнув чоловік, який досі сидів на коні. Але при цих словах він стрибнув на землю і повільно попрямував до мене. - Вона моя. Як набридне – віддам вам. Ось серед себе і вибирайте чергу.

— Послухайте, прошу... - спробувала заговорити я, але вістря врізалося мені в шкіру.

— Слухатиму, як ти співаєш, пташко, — огидно засміявся їхній ватажок.

Кинджал від горла прибрали, коли цей брудний тип підійшов ближче. Мені б закричати, тільки хто мене почує? Я зібралася з силами, щоб покликати свою магію. Іншого способу врятуватися не було. Хоч я й розуміла, що так мене знайдуть із королівського палацу набагато швидше.

Тільки він простяг до мене свою маленьку і жирну лапу, як між нами знову з'явилося сталеве сяюче лезо. Тільки це був явно вже не кинджал.

— Відрублю, — прогарчав десь поряд чоловічий голос. Знайомий голос.

Ватажок цих розбійників був настільки товстим, що я не могла бачити, що відбувалося за його спиною. Але там явно чувся дивний гомін.

— Ти запрошення чекаєш?

Я не зовсім зрозуміла, хто кому це говорив. Переді мною чоловік давно вже прибрав руку від мене і навіть на крок відступив назад, зло блищачи очима в мого раптового рятівника. Тому я обережно зиркнула вбік, адже переді мною, як і раніше, був меч.

О, так, ці очі зі світилом усередині дивилися з претензією на мене! Я зітхнула з полегшенням, і рукою відсунула від себе сталь. Але рівно настільки, щоб пройти до нього. Мечем мій «рятівник» продовжував захищати мене від чоловіка, що стояв і спопеляв нас.

— За спину, — сухо наказав він і я слухняно виконала його наказ. А далі... все було швидко та чітко. Один рух і його меч уже був у крові, а мій невдалий ґвалтівник,  лежав на землі. Майже та сама картина була і з іншими розбійниками. Друзі мого рятівника швидко впоралися з кривдниками. Просто головорізи якісь...

— Дорога до села була в інший бік. Не знаєш де захід, де схід? - обернувшись до мене з мечем, грізно запитав «мисливець».

Я трохи відсторонилася від його закривавленого меча, який він міцно тримав у руці.

—  Я заблукала. І я... зовсім не до села йшла, а до міста, - зізналася я. Його права брова повільно поповзла вгору, він з явним розчаруванням дивився на мене.

— Якщо жити не хочеш, то може, тобі не треба було втікати від страти? Чи ти саме туди й прагнеш? За вогником скучила?

За вогником? Одна думка одразу промайнула в голові: звідкіля він знає про вогонь? Лише… Тулай би міг знати, бо зі слів цього… чоловіка, він знайшов мене на дорозі. Про в’язницю він також заперечує…

— Я ж сказала, що мені треба помститися одній людині! І я не заспокоюся, поки це не зроблю! – твердо заявила я йому в обличчя.

Чоловік злегка обернувся і подивився на труп. Вказавши на нього мечем, спитав:

— Ти його шукала?

—  Ні, - процідила я, стискаючи кулаки. Як же він мене дратує! - Кажу ж, я заблукала і натрапила на них і...

— Де твій кинджал, який я тобі дав? - обірвав мене на півслові… цей  білобрисий.

Я роздратовано видихнула і вказала на одного з тих, що лежав на землі.

— Забрали. Чи думаєш, що мене тут не обшукали?

— Думав, що скористаєшся, — скривився чоловік і підійшовши до мертвого чоловіка, обшукав його сам і дістав знайомий кинджал.

Підійшовши до мене, простяг його назад до мене.

— І як я могла скористатися ним проти всіх цих людей? - з іронією запитала я, забираючи у нього зброю.

— Навіщо вчити мавпу? Вона все одно нічого не навчитися. Гей, поїхали! - обернувшись, і йдучи від мене, крикнув він своїм людям. - Беремо коней і йдемо звідсіля!

— Гей, ти куди це зібрався? - я підбігла і схопила його за лікоть. - Знову мене кидаєш?