Розділ 14.

Дні так довго змінювалися один одним. Хоч я жила зараз у своєму рідному місті, все ж таки тут уже не залишилося моїх подруг. Усі вийшли заміж і роз'їхалися по всьому королівству.

Я вивчила будинок та познайомилися зі всіма слугами. Перечитала всі листи, які були адресовані моїм батькам, але жодних зачіпок не знайшла. Я з нетерпінням і страхом чекала на Деміана. Чекала, коли ці нескінченні дні пройдуть. І потім боялася, що він не повернеться. З жахом уявляла, що Деміан затримається.

Я була одночасно рада і страшенно нервувала наприкінці третього дня. «Рівно за чотири дні я повернуся». Може... у нього вийде і він повернеться раніше?

Апетит зовсім зник. Близько полудня пролунав дзвінок у двері і я швидко зрушила з місця. Вже підійшовши до холу, я зрозуміла, що Деміану було б безглуздо дзвонити у власні двері. Заспокоївши шалене серцебиття, перейшовши на спокійний крок, я все ж таки з цікавістю пройшла дізнатися про непроханого гостя. Або правильніше сказати... гості. Дворецький чемно запросив жінку до будинку і про щось із нею розмовляв.

Їй було близько 30 років. Брюнетка. По одягу та манерах я б відразу припустила, що вона з вищих кіл суспільства.

— Доброго дня, леді. Я можу Вам чимось допомогти? - привіталася я. Дворецький трохи вклонився мені і залишив нас удвох.

Жінка не одразу привіталася у відповідь. Вона повільно зняла високі рукавички, розглядаючи мене. Мені навіть стало якось не по собі від її пильного погляду.

— Доброго дня, - нарешті заговорила вона. - Я – графиня Карін де Іворг. Дозвольте дізнатися з ким маю... хм, честь розмовляти?

— Герцогиня Вікторія Нортрон, - чітко відповіла я, передчуваючи щось погане.

— Герцогиня Нортрон? У Деміана була одна сестра і її звали Дез, - трохи зарозумілим тоном промовила я.

— Я - дружина Деміана, - я склала руки перед собою так, щоб показати родовий перстень і шлюбне татуювання.

— Дружина? - здивовано високо підняла брови графиня. - Не пригадую, щоб Дем виявляв бажання стати одруженим. Він не з цієї породи.

— Як би там не було, я його дружина. І попрошу Вас пояснити мету Вашого візиту.

— Коли повернеться Деміан? - повністю проігнорувавши моє запитання, графиня задала своє таким тоном, немов із прислугою розмовляла.

— Я думаю, що Вас це не стосується, якщо Ви не можете назвати причину візиту, — різко відповіла я. Зрештою, я тепер справді законна його дружина. І мною командувати я вже не дозволю.

— Дитино, не тобі мені вказувати, що мені потрібно знати, а що ні. Можеш хоч три кільця одягнути на свій пальчик, це не змінить ставлення до мене Деміана. Я дуже добре його знаю, щоб цілком стверджувати, що ти якимось обманним шляхом проникла в його життя.

— Можу цілком стверджувати, що як законна дружина Деміана я не дозволю Вам перебувати у цьому будинку.

— Можеш пошкодувати про свої слова, люба. З тебе така герцогиня, як...

— Вимагаю, щоб Ви негайно покинули цей будинок.

— Ти мені не указ! Я прожила тут півроку і мене прислуга знає набагато краще, ніж якусь там дружину. Скільки ти говориш вже одружена з Деміаном? Три дні? Чи може п'ять?

— Два роки, — не хотіла я смішити її розповіддю про наш десятирічний шлюб. Але й ці цифри викликали у неї неприємний сміх.

— Бідолашна моя. Невже одразу після весілля він тебе покинув? Шлюбна ніч хоч була?

— Що? – перепитала я. - Як Ви смієте...

— Смію говорити правду такою, якою вона є. Адже після твого так званого «весілля» він погуляв білим світом з Хортом, а потім приїхав сюди, зализувати свої рани поруч зі мною. Чи можу припустити, що він залишив тебе тут, у цьому будинку, щоб під ногами не заважала? А сам поїхав зі своїм другом шукати нових пригод. Тебе просто викинули, люба. Ти виявилася непотрібною... дружиною.

Злість охопила мене. Ледве стримуючи емоції, щоб не показати свій біль, я суворо промовила, майже прошипіла:

— Геть із цього будинку!

Графиня хмикнула, обдарувала мене зарозумілим і глузливим поглядом і покинула будинок.

Я не пригадую, як дійшла до своєї кімнати. Там я зустріла Івілі, яка розбирала мій гардероб. Я спитала у неї про графиню Карін де Іворг. Дівчина спочатку зам'ялася і намагалася мені збрехати, сказавши, що не знає такої.

— Я бачу твою брехню, Івілі. Вона – його коханка? Чергова? У нього в кожному будинку по коханці? - все більше розпалюючи в собі злість.

Дівчина опустила очі в підлогу і відповіла:

— Так... тобто не в кожному, звичайно. Але графиня Карін навіть колись була представлена нашій господині. Вони разом влаштовували звані вечори і їздили на джерела.

— Залиш мене, - вже ледве стримуючись, наказала я Івілі. Було якось так боляче.

— Торі, — почула я співчуття дівчини і лише махнула їй рукою, бажаючи, щоб вона покинула мене. - Я не думаю, що він...

— Іди! - крикнула я і Івілі швидко вибігла з кімнати, бо в кімнаті раптово засяяли сріблясті іскри.

Я намагалася себе заспокоїти. Намагалася не заплакати. Намагалася мислити тверезо. Намагалася переконати себе, що зараз Деміан інший. Але виходило у мене погано.