Розділ 12. Жінки у гніві

Два дні в будинку нічого цікавого не відбувалося, і я вже встигла занудьгувати. Сьогодні Дарлем з невідомої мені причини не пішов до Ратуші. Але якщо я могла сподіватися, що вийде йому, як висловився Као, «надокучати», то мій план був підступно зірваний. Повелитель весь час проводив на своєму третьому поверсі. Навіть на обід не спустився. Працює в поті чола навіть удома.

Я бездіяльно тинялася по кімнаті, поки не вирішила піти щось перекусити. У мене завжди так: або я зайнята справою, або їм.

Спустившись на перший поверх, я за звичкою попрямувала прямо на кухню. Дійшовши до потрібних дверей, я почула голоси Ейлен, Лінди і ще однієї служниці – Стели. Я не любитель підслуховувати, але.... По-перше, мені було нудно. По-друге, за всіма канонами жанру фентезі головна героїня просто зобов'язана підслухати якусь супер цінну інформацію. А хто я така, щоб порушувати канони? Тож, притуливши голову до прочинених дверей, я стала вслухатися в розмову жінок.

– Я поважаю нашого Повелителя, – почала Лінда, – але це вже виходить за всі рамки порядності.

– Ми не можемо так говорити про господаря, – пожурила молоду жінку Ейлен.

– Ви хочете сказати, що це справедливо? – з голосом, сповненим досади, промовила Стела. – Міледі така мила, хороша, добра...

– Саме так, – підтримала подругу Лінда. – Хіба не ви самі казали, як нам пощастило з пані.

– Звісно говорила, – прикрикнула жінка. – Я й зараз так вважаю, але не нам коментувати вчинки пана Радеміра.

– Спочатку він забув зустріти міледі по приїзду через зустріч із цією зміюкою, а зараз зраджує просто під спільним дахом, та ще й коли пані знаходиться вдома, – сердито пробурчала Лінда.

– Що?! – вриваючись на кухню, вигукнула я.

– Міледі, – одночасно скрикнули всі жінки, підскакуючи на ноги.

– Дарлем що робить? – майже проричала я.

– Ні, нічого, – злякано зойкнула Лінда. – Він не... ми не...

– Зрозуміло, – буркнула собі під ніс. Від цих нічого не домогтися. Усе доведеться дізнатися самій.

Вилетівши з кухні, я зі швидкістю вихору пронеслася першим поверхом і почала підніматися широкими сходами.

«Значить, запізнився на нашу першу зустріч, бо багато роботи, – гнівно обурювалася я. – Значить, простежить, щоб такого ніколи не повторилося. Ну я тобі влаштую, разом із твоєю пасією. Зараз, дорогенька, я покажу тобі свою гостинність».

Лють застилала очі, і я вже не бачила ні служниць, що бігли за мною, ні постать дворецького, що виникла переді мною на вершині сходів.

– Пані, вам заборонено підніматися на третій поверх, – незворушно заявив Ланфер, перегороджуючи мені шлях. – Тут знаходяться особисті покої Повелителя.

На інтуїтивному рівні я віддала наказ Као, не розуміючи, чи здатний дух-хранитель взагалі це виконати, просто дослухалася до внутрішніх відчуттів. І тієї ж секунди поруч матеріалізувався мій білий кіт із чорним «гребенем» на спині. Але цього разу його побачила не тільки я, а й усі присутні. І як виявилося не тільки побачили, а й відчули. Бо, не зволікаючи, він опустився на 4 лапи, відштовхнувся від підлоги і, підлетівши високо вгору, кинувся на чоловіка. Влаштувавшись на голові дворецького, Као вчепився пазурами в його обличчя, дезорієнтуючи і відволікаючи. Я ж у той час, не зменшуючи швидкості, промайнула повз нього і влетіла в спальню Повелителя.

Я ступала так тихо, що нового візитера не помітив ні господар покоїв, ні його «гостя». А може, вони просто були надто зайняті, оскільки наразі чоловік сидів на краю ліжка, а жінка вмостилася в нього на колінах, при цьому пристрасно його цілуючи.

Мені вистачило секунди, щоб перетнути кімнату, схопити Ефалію за її довгі чорні патли і відтягнути від свого чоловіка. Я відкинула жінку вбік, і вона, пискнувши від болю, впала на підлогу.

– Вибач, дорогенька. Не встигла привітати.

– Що ти собі дозволяєш, – задихаючись від обурення, піднімалася на ноги вона.

– Я роблю косметичний ремонт. Ти ж сама порадила. Ось зараз викидаю зі свого будинку стару зміїну шкуру.

– Як ти смієш! Думаєш, якщо татусь підлаштував тобі вдалий шлюб, то тепер ти тут господарюватимеш? Ми з Дарлемом любимо одне одного, і твоя поява нічого не змінить.

– Та що ти кажеш? – зі зверхньою посмішкою кинула я, для повноти картини саркастично піднявши брови. – А давай поцікавимося у твого любого, кого він обере: коханку, якій за всі роки вашого «близького зв'язку» так і не спромігся освідчитися, чи законну дружину?

Ефалії ця ідея сподобалася і вона, різко розвернувшись усім корпусом до Дарлема, вичікувально витріщилася на нього. Я не знала, наскільки довгі у цих двох стосунки і наскільки сильні почуття. Але була впевнена, що Дарлем із тих, хто, незважаючи ні на що, обере обов'язок. Обов'язок перед землями Тенталя, перед своїм народом, переді мною врешті решт. Тому формальності і горезвісні норми порядності він поставить вище за все інше.

Кілька секунд жінка із самовпевненістю дивилася на Повелителя. Але він не те, що з місця не зрушив, навіть розслабленої пози не змінив. І якщо Ефалія могла б сподіватися на жаль в очах або слова вибачень, то була дуже жорстоко опущена на землю. Дарлем з твердою рішучістю і непохитністю дивився на жінку, аж доки вона не розвернулася і не вибігла з кімнати, наостанок голосно грюкнувши дверима.