Розділ 4. Перша зустріч

Я закусила губу і повільно розвернулася до джерела голосу. Переді мною постала картина набагато красивіша, ніж місцеві пейзажі – місцевий чоловік. Як там казав Као? Найрозумніший, найсильніший, найкрасивіший. Щодо решти не знаю, а от зовнішність у тутешнього Повелителя в кращих традиціях жанру. Весь такий високий, із широким розворотом плечей, блакитними очима і вишенька на торті – довге темне волосся. І я ж ніколи особливо не любила підкачаних хлопців, щоб весь тестостерон назовні. З ідеальними рисами обличчя, щоб і вольове підборіддя, і квадратні вилиці, і прямий ніс. А вже довге волосся за плечі взагалі вважала чимось дивним для чоловіків. Але ось зараз дивлюся я на цього типового представника книжкових героїв і не розумію, чому подих перехопило. Здається, всі ці особливості в сукупності створили якийсь убивчий коктейль, перед яким я виявилась безсилою. Хоча звісно я перебільшую, нічого такого немає. Я просто зараз глибоко вдихну, потім повільно видихну, і ця мана зникне.

«Якщо ти вже завершила пускати слину на мужика, може-таки щось скажеш, – почувся уїдливий голос у голові. – Наприклад, вибачишся».

Вибачитися? За що це? Ой, здається, я сказала кілька лагідних про цього фантастичного... тьху ти, фентезійного чоловіка. Але це не має значення. По-перше, все сказане мною – правда. А по-друге, він підслуховує чужі розмови, а я вибачайся. Ото вже ні.

– Рада нарешті побачити вас, – вимовила спеціально солодкуватим тоном і посміхнулася найчарівнішою усмішкою.

Чоловік здивовано примружився, вочевидь не очікуючи такої поведінки від леді, а я все ще докірливо на нього поглядала, тож, прокашлявшись, він вимовив:

– Вибачте, трохи затримався. Як уже сказав – багато роботи.

– Ви могли відправити по мене екіпаж або відкласти справи. Все-таки не щодня зустрічаєте майбутню дружину.

На обличчі чоловіка всього на секунду проявилося роздратування, але він зміг швидко його придушити. А я внутрішньо посміхнулася. Не знаю чому, але мені так подобалася ця роль розпещеної принцески. Нічого, нехай трохи пройметься можливими перспективами, щоб життя медом не здавалося.

– Ходімо, – опанувавши себе, простягнув мені руку Повелитель. – Не будемо ще більше вас затримувати.

Ха. Оцінила.

– А... – було почала я, показавши рукою на мої поклажі.

– Ваш багаж доставлять у цілості й схоронності.

Цікаво хто це їх доставить, якщо крім нас тут нікого немає? Ну добре, повіримо на слово цьому Повелителю. Далі чоловік повів мене пішки до вершини гори. Майже на самому піку виявився невеликий рівний майданчик. І на цій своєрідній терасі знайшлася... ну нехай буде карета. Вигляд у неї був дуже дивний. Найбільше вона нагадувала... кабінку вуличного туалету. Зовсім невелика конструкція всього на двох колесах здавалася страшенно маленькою і незручною для пересування. Я вже хотіла прокоментувати це диво інженерної думки, коли побачила, хто саме запряжений у цю недокарету.

– О, Боже, – після делікатного покашлювання в моїй голові я швидко виправилася: – У сенсі, о, хранителю. Що це таке?

Не вірячи своїм очам, я швидким кроком попрямувала до справжнього крилатого лева.

– Це даком. Вони мешкають у Південних землях. Дуже рідкісні й дуже норовливі. Тому часто виникають проблеми з прирученням. Але після, вони повністю віддані господареві. Я б на вашому місці... – злякано почав чоловік, побачивши, що я підходжу до тварини впритул і простягаю руку. – Ні!

Але мене вже було не зупинити. Я сама не зрозуміла, як так швидко опинилася біля боку величезного крилатого лева і запустила пальці в його пишну гриву. Здається, тварина теж не встигла збагнути, що тут відбувається і що ця самогубця витворяє. А я не дала дакому оговтатися й активно зачесала йому за вушком. Наступної миті цей величезний звір замуркотів.

– Не можу повірити, – вражено протягнув Повелитель. – Щоб даком підпустив до себе чужинця...

– Кішки мене люблять, – усміхнулася я, побачивши, як у чоловіка округлилися очі. А потім звернулася до звіра: – Адже ти теж кішка. Хоч і дуже велика.

– Якщо вже на те пішло, він кіт. Це хлопчик. Звати Цабет. Вам пощастило. Якби це була дівчинка – так просто не минулось. Самиці дакома агресивні до сторонніх.

– Тоді ви б мене врятували і тим самим справили враження, – хитро звузивши очі, повідомила я.

Такій заяві чоловік здивувався навіть більше, ніж моєму маневру з дакомом. Нічого не відповівши, він запрошувальним жестом вказав на засіб пересування.

Забравшись усередину, я тільки більше переконалася у своїх побоюваннях. У цій кабінці було так тісно, що коли в неї заліз здоровий чоловік, вільного простору майже не лишилося. Ми сіли один навпроти одного. При цьому місця між лавками було так мало, що мені довелося присунути коліна до дверей, а Повелителю – до протилежної стіни: по-іншому вони не поміщалися.

Коли ми, врешті, розсілися, чоловік видав гучний свист, і я почула у відповідь рик з вулиці. Карета почала рухатися, а після невеликого розгону різко злетіла в повітря. Нас знатно тряхнуло, і я не стримала здавленого скрику. Вчепившись руками в сукню, я намагалася заспокоїти серцебиття.

– Ви ніколи не подорожували за допомогою дакомів? – запитав Повелитель, уважно вивчаючи моє обличчя. Я лише заперечно махнула головою. – Я знаю, що в Західних землях не використовують магічні дари хранителів і триматися подалі від магічних істот, але в цьому немає жодної небезпеки. Повірте, подорожувати повітрям куди швидше. Якби ми використовували коней – довелося б їхати день, а так доберемося за кілька годин.