Частина 10

 І саме в цей момент, коли я перебував у мирній нірвані, Самая з розбігу влетіла в кімнату, мало не винісши двері. Судячи з усього, перед цим вона зайшла в спальню, де спала дівчинка, і, не знайшовши тієї в ліжку, злякалася і кинулася оглядати будинок.

 — Тсс, — прошипів я, приклавши палець до губ. — Не буди лихо, допоки спить тихо.

 — Сам ти лихо, — так само прошепотіла дівчина. — Ти дивись, вона навіть спати без тебе не може. Хіба це не любов...

 — Так, так! Любить, як душу, а трясе, як грушу.

 — Любов любов’ю, але так спати — не діло. Давай-но я обережно віднесу її назад у ліжко, нехай ще трішки відпочине. А ти давай вилазь, витирайся, а я принесу трохи одягу і нагодую вас. Скоро чоловік має повернутися, а мені ще йти до школи за донькою.

 Я кивнув, але щойно вона вийшла зі сплячою дівчинкою на руках, я знову залив повну ванну гарячої води. Вилазити ой як не хотілося. Розімлів і, знову розслабившись, я почав було дрімати, як раптом мене вирвав зі сну напівкрик:

 — Ти вирішив наді мною познущатися! Ану вилазь, швидко! — кипіла Самая з купою одягу в руках. — Я ж тобі казала, що мій чоловік має скоро повернутися, до того ж у мене і своїх справ вистачає...

 — І тобі ніколи возитися з двома неадекватними обірванцями, — продовжив я її промову, але у своїй інтерпретації, злегка примруживши очі.

 — Я цього не говорила, не перекручуй, — відповіла вона, трохи заспокоївшись, і почала складати одяг на стілець, де ще недавно спала П'яточка.

 Потім вона присіла навпочіпки біля ванни та почала гладити мої груди рукою, злегка поливаючи їх водою.

 — Що ви з малючкою будете робити далі? — запитала вона, поклавши голову на мою руку, копіюючи ту, яка ще мить тому лежала на тій самій руці, в тій самій позі. Наскільки ж усі жінки схожі у своїх вчинках.

 — Малечу в будь-якому разі потрібно десь прилаштувати. Бігати за мною — не варіант. Моє життя — це війна, і дівчинці там немає місця... Можливо, ти знаєш якусь бездітну сім'ю, яка хоче або може удочерити сироту?

 — Нікого на прикметі. У нашому місті практично немає такого поняття, як бездітна сім'я. Знахарі не тільки відновлюють репродуктивні органи, а й можуть виростити нові… забула, як називається цей процес. Звичайно, я можу запитати, але це все одно займе деякий час, ти ж знаєш. І на цей період їй потрібен догляд.

 — Та ну... Я не можу собі цього дозволити. Мабуть, здам у дитячий будинок.

 — Вирішувати, звісно, тобі, але я не думаю, що їй там буде краще. Ти бачиш її стан, її ставлення до чужих людей... Дівчинка відразу стане ізгоєм. А як ставляться до таких дітей однолітки й тим паче старші хлопці — здогадуєшся? І якщо ти думаєш, що персонал щось контролює — то глибоко помиляєшся. Та й що можуть хотіти робити люди, які живуть на міські дотації? Які, до речі, зараз мінімальні через постійну війну з інфікованими, що забирає левову частку всіх коштів і ресурсів.

 — Яка ж ти, однак, розумна, — здивувався я. Хм, аж дивно для такої красуні.

 — Я ж казала тобі, що колись готувалася до зовсім іншого життя, де треба було вміти спілкуватися з людьми різних класів. Хто ж знав, що мені судилося стати лишень крамаркою, — вона сумно зітхнула, продовжуючи гладити мене.

 — Слухай! А якщо до тебе... Скажеш, що підібрала під дверима, покажеш чоловікові її костомахи — може, пройметься і?.. — змінив я тему.

 — Він! Пройметься! Не сміши мене, Стрілку. Якщо я тобі сказала, що мій чоловік добре ставиться до моєї доньки, то я просто не все тобі розповіла, та й навіщо тобі це потрібно. Він не б'є ні її, ні мене, але тримає нас на такому короткому повідку, що ми залежимо від нього майже у всьому. Незважаючи на те, що він всього лише пекар, у нього є численні родичі. Так, не у вищих ешелонах влади, зате на багатьох ключових посадах, які можуть суттєво впливати на події. Тож, покинувши його, я просто опинюся на вулиці без засобів до існування, та ще й з дитиною на руках. Та й пристойну роботу я не зможу знайти через його родичів, а ще Самі відрахують зі школи, а я так хочу, щоб вона здобула освіту. І ще одне... Він дуже хоче свою дитину — спадкоємця, але сама думка про те, щоб від нього народити, для мене нестерпна. Я потай приймаю деякі препарати, що перешкоджають зачаттю, а він зовсім не дурень і вже щось почав підозрювати та більш наполегливо пропонувати сходити до лікаря. Поки що мені вдається відхрещуватися, а що буде, якщо я покажу йому ще одну, чужу дитину, та ще й безпритульну сироту?

 — Ти кажеш, що залежна від нього? А де ж взяла сто золотих на... це саме? Гроші ж бо немаленькі.

 — Це гроші на чорний день. У мене вони були ще з часів до заміжжя, мій чоловік про них нічого не знає.

 — Ну, то скористайся ними! Бери дівчат, йди від чоловіка. На перших порах тобі вистачить, а далі я розкручуся — допоможу.

 — А чи допоможеш, Стрілку? Чи за день забудеш і зникнеш, розчинишся серед гільдій і кланів, де мене навіть не пустять на поріг? І я залишуся одна на вулиці, але вже з двома дітьми. Що ж, припустимо, що ти виявишся порядною людиною і піклуватимешся про нас. Але, як ти кажеш, твоя доля — війна, і якщо не сьогодні, то завтра загинеш...

 — Я і так можу загинути, а мала залишиться одна.

 — Хоч би як жорстоко це звучало, але тоді вона залишиться там, де й була. Для дівчинки майже нічого не зміниться: вона трохи посумує за тобою, але думки про їжу і тимчасове житло швидко витіснять усі інші. Ти засуджуєш мене за такий погляд на життя, Стрілку. Може, і правильно. Ти й так, мабуть, думаєш, що я безпринципна жінка, готова на все заради наживи, навіть зрадити свого чоловіка — хоч і не коханого, але законного. Ну й нехай... думай що хочеш. Тільки я не можу допустити, щоб моя донечка теж перетворилася на П'яточку...

 — Знаєте, шановна хазяєчко, коли ви вдарили мене по плечу на порозі своєї хати, мені було так боляче, що я й досі зле почуваюся. І коли мені зле, то комусь має бути так само кепсько. Тож я мушу негайно когось покарати, і я вже, здається, пригледів собі цього «когось» для такаї справи...