Текст

Смарагдові хвилі океану виливаються на берег Карвуейру, мов із бездонного відра, бʼються одна об одну та, як пиво, залишають за собою  густу піну. Ми з Маланкою, молодим японським шпіцом, вмостилися на пляжі, відразу за знаком «заборонено з собаками». Звідси спостерігаємо за водою.

Час від часу на пляжі зʼявляються туристи. Ми впізнаємо їх за випрасуваним одягом, зачісками, які не руйнує ні волога, ні вітер, за димкою дорогого парфуму. Сьогодні я дивлюсь на них приязно, хоча ще місяць тому їхній вигляд викликав біль.

Наприкінці жовтня ми прилетіли в невеличкий аеропорт Фару. Нас зустріло яскраве сонце й солоне повітря з присмаком свободи. Те, що призначив би лікар, якби заглянув усередину мене. Чиста машина таксі   неспішно повезла нас повз червоні поля до білих вілл Карвуейру.

Дві тисячі двадцять третій рік.

Другий рік війни в Україні добігає кінця.

Я вирушила в цю подорож, виснажена постійним страхом, з надією допомогти собі. Ми залишили країну на другий день війни, та це ще не свідчило про безтурботне життя. Справи йшли навпаки, а останнім часом мій настрій погіршився настільки, що майже не виходила з дому і не вставала з ліжка.

Я думала про себе й про те, що чекає на Маланку, якщо мене не стане. Що в цілому чекає цивільних і тих, хто зараз на фронті? Як складеться доля знайомих в Одесі та Херсоні, якщо їх міста продовжать обстрілювати? Яке майбутнє чекає наших дітей?

Жахливі думки розростались на фоні новин: масштабне виробництво зброї по інший бік фронту, війна роками, третя світова, напад на Ізраїль, антисемітські мітинги…

Війна весь час стояла на порозі й набувала сили, щоб знищити все, що я любила, і мене саму. Тож, як миша, я забилася в кут і чекала гіршого. А тоді зʼявилось розуміння: так більше не можна. Миша зібрала валізу, взяла найкращу подругу, сіла в літак.

Під високими араукаріями легко забути про страх. Ми з Маланкою щодня гуляли вздовж жовтих скель, обабіч нашої доріжки лежала товста агава та цвіла опунція. Щодня відвідували пляж і, як сьогодні, дивились на хвилі. Я дізналась, що колір неба та води може постійно змінюватись. Навіть якщо приходити на те ж місце щодня протягом тижня, ти ніколи не впіймаєш вчорашній пейзаж. Я побачила лелек, звичайних лелек, що звили гнізда на електричних стовпах та на дахах будівель. Зелені ялівець та сосна росли серед пузатих пальм. Природа нового місця захопила б мене, якби не люди. Люди нагадали, що щось було не так.

Першим випадком, коли я відчула розгубленість, була зустріч із десятирічною дівчинкою. Разом із батьками-туристами маленька вечеряла біля торгівельних рядів Карвуейру, поки ми з Маланкою просувалися між пластмасових столиків у напрямку пляжу. Мить — і наші з незнайомкою погляди зустрілися. Ще мить — і вона захопливо розповідала матері про свою страву.

Я не запамʼятала ні зовнішність батьків, ні що лежало на столі. Тільки засмаглу, пісочного кольору, дитячу шкіру, розпущене золотисте волосся, рожеві, мов свіже яблуко, щоки. А на обличчі був вираз, який і досі складно змалювати.

У цьому обличчі я побачила впевненість у собі, що би не трапилось. Упевненість у зовнішньому світі — така, ніби він ніколи і ні в чому не міг нашкодити, бо дівчинка є особливою. Спокій, ніби вона не намагалась ні сподобатись, ні страждала від надмірної уваги. Головне, я побачила безпосередність та дивовижну розслабленість. Не памʼятаю своє лице настільки розслабленим навіть у найкращі роки дитинства. Не памʼятаю й лиця дітей, родини яких здавались тоді взірцевими. Як би ми не жили, над кожним із нас завжди нависала якась проблема.

Після цієї зустрічі я все частіше роздивлялась перехожих. Не місцевих жителів, адже вони виглядали так само заклопотано, як наші люди, а туристів у випрасованому одязі, з охайними зачісками та запахом парфумів. Тих, що говорили англійською із британським акцентом, німецькою чи французькою. Ми виявились тінню один одного. У порівнянні з ними моє тіло було згорбленим та скованим, лице — каменем, крізь якій не проростала усмішка. Моє волосся стирчало навсібіч, спортивні штани були зношені, а кросівки — порвані. Серед нас обох лише Маланка відповідала новому оточенню.

Друга та остання подія трапилась зі мною через тиждень. Я вечеряла в атмосферному індійському ресторані, поки Маланка чекала на мене в готельному номері. Раптом двері закладу відчинилися, із густого вечора запливли чотири чарівні квітки: мати у довгій сукні, хлопець із червоними після вулиці щоками, дівчина-підліток із задумливими очима та батько у світлій сорочці. Із посмішками та жартами прибулі обрали стілець поруч зі мною.

Поки готувався мій карі, я намагалась упіймати розмову за сусіднім столом. Мене захопило тепло, яким віяло від незнайомої родини, зачарувала їхня розслабленість. Хлопчик виглядав так, ніби весь день грався на свіжому повітрі або не вилазив із води. Упевнений у завтра, він перераховував активності, якими хотів би зайнятися. Його немолодий батько, вочевидь, працював усе життя задля таких можливостей, а тепер слухав дитину уважно, з повагою до її потреб. Тим часом мати допомагала доньці обрати страву. Цей вибір обговорювався так серйозно, ніби від нього залежало майбутнє, та швидко захопив решту столу. Здавалось, жодна заувага, жодне дрібне побажання не залишались без коментаря.

Я намагалася їсти вечерю та стримувала сльози, що рвались назовні. Це були сльози не образи, а розуміння — великого й святого розуміння, де я знаходжусь та де моє місце.

Ніколи в житті я не відокремлювала себе від людей, котрі мають великі гроші та живуть добре. Так, у мене нема ані багатих батьків, ані  заможного чоловіка, а банківський рахунок іноді нагадує яйця. Але ж ми з забезпеченими в усіх сенсах людьми живемо в одному світі, дихаємо одним повітрям, ходимо одними вулицями.

Тепер я побачила, що нам випало йти різними дорогами. Людина, що зіткнулася з катастрофою, й людина, що такого слова не знає, тому вільно планує майбутнє. Людина, що народилася в країні, де важкі умови життя, й людина, що від народження бачить добробут. Людина, чий рід із покоління в покоління намагається вижити, й людина, перед якою світ відкривається з найкращих сторін.