Поява

Помилки початківця

Для тих, хто ще не знає, як я опинилася на Booknet, або знає лише частину цієї історії, пропоную трохи повернутися назад. До самого початку моєї маленької літературної пригоди.

Пишу я, до речі, з дитинства.І переважно вірші… Вірші були десь поруч усе життя, хоча в моїй творчій біографії трапилася перерва тривалістю понад десять років. І лише приблизно рік тому я почала замислюватися: а чому б не поділитися написаним з іншими? Можливо, існують якісь платформи, де можна публікувати власні твори? Можливо, є такий собі самовидав?

Зізнаюся чесно: на той момент я про це не знала абсолютно нічого.

На допомогу прийшов усім відомий ChatGPT. Саме він і підкинув мені ідею звернути увагу на платформи самвидаву. Першою, яку я побачила, стала Booknet.

Трохи подумавши (хоча зараз уже не впевнена, чи достатньо довго думала 😁), я зареєструвалася і почала викладати свої вірші.

Як працює платформа? Які в неї правила? Як тут усе влаштовано? Хто її мешканці, які негласні закони існують у цьому маленькому літературному всесвіті? Я не знала нічого.

Моя стратегія була геніально простою: зареєструвалася — виклала вірші — чекаю.

Щоправда, чекаю чого саме — тоді, здається, теж не зовсім розуміла.

Спочатку я просто додавала свої вірші до книги. Ніякої реклами, жодних особливих анонсів, блогів чи спроб привернути увагу. Просто публікувала написане. А потім почала замислюватися: цікаво, а що про це думають інші? Чи подобається людям те, що я пишу? Чи взагалі хтось це читає?

Мабуть, на той момент мені справді хотілося почути думку читачів. Чому це було настільки важливо? Не знаю. Можливо, просто хотілося зрозуміти, чи варто взагалі виходити за межі власного творчого світу.

Але без активності, без реклами й без розуміння механізмів платформи особливого зворотного зв’язку я не отримувала. Тому вирішила трохи поспостерігати.

Почала придивлятися до інших авторів: як вони ведуть блоги, про що пишуть, як спілкуються з читачами, що відбувається навколо їхніх книг. І недовго думаючи, вирішила: а чому б і мені не спробувати публікувати вірші в блогах?

Так поступово я почала відкривати для себе Booknet не лише як місце, де можна викласти книгу, а і як окремий світ зі своїм життям, правилами, спілкуванням та особливостями.

А потім у моїй голові народилася ще одна ідея. А що, як спробувати написати книгу?

Так-так, саме книгу. Не вірш, не коротенький допис, а щось із сюжетом, персонажами, подіями та продуманою історією.

Щоправда, досвіду написання книг у мене було рівно нуль. Жодного уявлення про те, як правильно будувати сюжет, розвивати персонажів, створювати діалоги й утримувати увагу читача. Ідей вистачало, а от розуміння, як усе це перетворити на повноцінний текст, — ні. Та і відповідної освіти чи практики - я теж не мала.

Але я вже знала про існування одного цікавого інструмента — ChatGPT. Можна було передати йому власну ідею, описати задум, побажання, напрямок історії, а потім разом працювати над текстом: щось доповнювати, змінювати, переробляти, уточнювати.

І мені цей процес сподобався! Я захопилася і Остапа понесло.. 

Першими піддослідними, якщо можна так висловитися, стали мої діти. Їх у мене двоє, і для кожного з них я мала окремі творчі задуми.

Спочатку виникла ідея написати книгу для доньки. Та не просто якусь казочку, а щось справді цікаве, що могло б відволікти її від планшета й зацікавити читанням. Мені хотілося створити історію з пригодами, гумором, українськими традиціями та пізнавальними історичними моментами. Таку, яку дитині було б цікаво читати не тому, що треба, а тому, що хочеться дізнатися, що буде далі.

Я навіть подбала про яскраві ілюстрації, адже для дитячих книжок візуальна складова теж дуже важлива. Здавалося, усе продумано: цікава історія, картинки, гумор, пригоди — повний комплект!

Але, як виявилося, моя вередлива  читачка- підліток  мала дещо інші плани. Навіть коли була готова вже значна частина книги, особливого інтересу до неї я так і не побачила. Натомість донька лише промовила: « мама, що за крінж?»

Що ж, перший експеримент не зовсім виправдав очікування. 😁

Зате наступний досвід став для мене набагато цікавішим.

Я почала створювати маленькі казки  для сина. І ось тут усе відбувалося зовсім інакше.

Увечері він вигадував, про що хотів би почитати. Я вислуховувала його ідеї, передавала задум ChatGPT, додавала власні побажання щодо сюжету, персонажів, гумору та атмосфери. Ми разом поступово формували історію, враховуючи те, що хотів бачити маленький замовник.ну і звичайно важливим моментом було саме повчальне наповнення сюжету. Казка повинна була чомусь да навчити дитину. І це було основою!

А потім я із задоволенням читала йому наші маленькі казки.

І ось тоді я зрозуміла одну цікаву річ: це справді потужний інструмент для втілення ідей. Ти можеш задавати напрямок, контролювати процес, дописувати, змінювати, коригувати, експериментувати. Тобто не просто отримувати готовий текст, а брати участь у створенні історії, поступово наближаючи її до власного задуму.

І я подумала: «Ого! А чому б не продовжити?»

Так моє знайомство з книжковим світом почало набувати зовсім інших обертів.

Але, як це часто буває, коли людина починає щось нове, особливо творче, рано чи пізно вона стикається не лише із захопленням, а й із реакцією оточення. Розчаруванням і таким іншим…

Адже одне діло — писати для себе, у власному затишному світі, де твоїм творам ніхто не виставляє оцінок. І зовсім інше — винести написане на загальний огляд…

І Тут уже починається справжня пригода. І не завжди з гарним кінцем…

Коментарі, оцінки, думки, зауваження… Іноді приємні, іноді несподівані, а іноді такі, після яких хочеться видалитися й замислитися: а що, власне, відбувається? Для чого я тут і чи варто це моїх зусиль?….

Але про це — вже наступного разу.

Далі буде…