Розділ 22

Розділ 22

Хоч як я була розстроєна, але поплакати і побитися головою об стінку я вирішила відкласти на вечір. Зараз у мене в голові почали вимальовуватися інші плани, бо я планувала піти на пари, а між лекціями поритися в інтернеті та у соцмережах і самостійно розслідувати справу “Богдан і видра Анжелка”. Я вже уявляла, як заведу фейковий акаунт в Інстаграмі під прикриттям якогось брутального мачо і виведу цю парочку на чисту воду. А поки що зі злістю почала складати собі в рюкзак зошити та ручки й усі необхідні речі, які мені були потрібні на заняттях.

Тарнавський вийшов із душу, і я швиденько шмигнула до ванної кімнати, опустивши голову, щоб він не помітив мого розстроєного обличчя. Не хотіла, щоб він побачив мене сумною, а то ще почне розпитувати, і я, як дурепа, розревуся, тому що відчувала, що сльози ось-ось вирвуться на волю. Ні! Не буду плакати! Спочатку все уточню і перевірю щодо Богдана, а раптом все там не так, як розповіла Юля. Ох, мені не хотілося вірити в його зраду до останнього.

Коли я вийшла з душу, то побачила, що Тарнавський уже пішов. Ну й добре, менше мені буде нервувань. Десь о восьмій десять я вийшла з гуртожитку і зустрілась із Сонею біля входу на алею, що вела до третього корпусу, де сьогодні відбувалися практичні заняття.

Ми йшли з Сонею алеєю, і подруга одразу ж помітила, що я сама не своя, і почала розпитувати, що в мене сталося, і я все-таки не витримала. Усередині все ще кипіло від образи й гніву, а тримати це в собі більше не було сил. Я коротко розповіла Соні все: і про ранковий дзвінок, і про скинутий виклик, і про розповідь Юлі, яка на власні очі бачила Богдана біля під'їзду в обіймах Анжелки Петрівець.

Соня уважно слухала, а коли я закінчила, зупинилася, взяла мене за руку і почала бурхливо обурюватися:

— Оце так підлий тип твій хлопець Богдан! Тобто, вже на твій хлопець, вибач, — виправилася вона, побачивши моє перекошене обличчя. — Ти ночами сидиш над підручниками, готуєшся, вступаєш в найелітнішу Академію країни, а потім хвилюєшся за нього, що він десь зник і не відповідає на повідомлення, а він із цією, як ти кажеш, видрою Петрівець! Та він просто не вартий навіть твого мізинця, Даринко! Добре, що це розкрилося зараз, а не через рік, наприклад! Але ж який гад! Хочеш, я зламаю йому якийсь акаунт у соцмережах і накидаю туди компромату?

Я гірко посміхнулася, відчуваючи, що мені стає трошки краще від підтримки подруги.

— Та я й сама можу йому наробити різних капостей! Але це якось непорядно. Хай котиться до своєї Анжелки, — махнула я рукою, намагаючись триматися гордо, хоча на очах ледь не виступили сльози. — Просто огидно від того, якими сліпими ми буваємо. Але розбиратися з ним зараз я не буду. У мене попереду пари, а мої нерви й так на межі. Розберуся з ним пізніше.

Соня співчутливо обняла мене за плечі, і ми пішли далі. Все таки коли я розповіла подрузі про свою біду, то мені стало набагато легше. Та й на свіжому повітрі я трохи отямилась і раптом помітила, що навколо відбувається щось дивне і цікаве. Так, сьогодні все довкола гуділо й буквально кишіло студентами. У невеликому парку біля головного корпусу усі бігали, перегукувалися, тягали якісь коробки, пінопласт, декоративні квіти та інші дивні речі.

— А що це тут таке діється? — спитала я здивовано. — Чому всі не поспішають на першу пару? І народу купа!

— Даринко, ти що?! — здивувалась у свою чергу Соня. — На вихідних же буде фестиваль! Ти не в курсі?

Ми якраз знову зупинилися, щоб пропустити по стежині якогось хлопця, котрий тягнув на собі величезний рулон фольги та моток світлодіодної стрічки.

— Який фестиваль? — спитала я, оминаючи ще одну групку студентів із відрами фарби.

— Ти чат потоку зовсім не читаєш? — очі Соні захоплено блиснули, і вона аж підстрибнула на місці. — Академія ж готується до «Осінніх алгоритмів»!

— До чого? — підняла я брови. — Ні, в чат взагалі вже два дні не заходила, там же всі реготали над моїм відео, яке виклала Ілона, то я просто не хотіла псувати собі нерви. Але це звучить, як назва олімпіади з вищої математики, а не як назва фестивалю.

— Та ні ж бо, не вигадуй! Про твоє відео давно вже забули, а це наш перший грандіозний фестиваль у цьому навчальному році! — почала мені розповідати Соня. — Це така традиція. Тільки для першокурсників! Кожен факультет має презентувати свої найкрутіші досягнення, ідеї або інсталяції.

— Інсталяції? — перепитала я, підозріло мружачись на купу пінопласту, яка лежала під деревом, повз яке ми якраз проходили. — Тобто ми маємо ліпити якісь… е-е-е… аплікації?

— Ой, Дарино, не будь такою занудою! — відмахнулася подруга. — Це ж круто! Це можливість заявити про себе перед старшими курсами і викладачами. Усі, хто хочуть, беруть участь. Це, звичайно, за бажанням, але староста сказала, щоб брали участь усі із нашої групи. Це буде грандіозне свято! Кажуть, там буде все: від саморобних роботів до якихось неймовірних віртуальних штук і кібер-квестів. І найголовніше, що все це робить виключно перший курс!

— Сподіваюся, до створення роботів мене не залучать, бо мій нинішній настрій дозволяє створити хіба що бойового робота для знищення зрадливих колишніх, — буркнула я.

— А от і дарма ти так налаштована! — заявила Соня. — Найкращий факультет отримає якісь круті бонуси від ректорату, чи то додаткові бали, чи заліки автоматом, але на весь факультет, і їх наче потім розігрувати будуть, тобто, шанси їх отримати малі. Але от окремі студенти, чия інсталяція виявиться найкращою, теж чи то бали, чи то автомати отримають, але індивідуально. До того ж, тобі зараз просто необхідно взяти участь у цьому фестивалі, треба розвіятися і викинути з голови всяких там Богданів! Тож навіть не думай відкрутитися, ми з тобою теж беремо участь у фестивалі! Я ж із самого початку хотіла тобі про це все розказати!