Розділ 19

Розділ 19

Я відімкнула двері кімнати 404, штовхнула їх і пройшла в спільний тамбур, подумки готуючись до чергової порції знущальних коментарів від Тарнавського. Але Лаврін був не у своїй половині кімнати. Він стояв на колінах на підлозі, засунувши руку під тумбочку для взуття, і щось там намацував. Потім опустився навкарачки, схилився ближче й почав зазирати під тумбочку, намагаючись щось там розгледіти.

— Що ти робиш?! — ошелешено запитала я, зупинившись на порозі. 

Лаврін різко обернувся, і в його очах читалися розпач і розгубленість. Таким я ще його ніколи не бачила.

— Тихо! Не кричи! — зашипів він. — Швидко зачини двері! Чорт, вона втекла.

— Хто — вона? — здивувалась я, підходячи ближче.

— Білка, — відповів він цілком серйозно.

— Не зрозуміла. Яка білка? Ти що, здурів? Ми в місті, а не в парку чи лісі, білки не бігають по кімнатах гуртожитку! — промовила я, з підозрою дивлячись на хлопця. Може, збожеволів від навчання й кодування?

— Це не білка з парку, це моя миша, — крізь зуби процідив Лаврін,  зазираючи під полицю для взуття. — Жива миша. Ну, декоративна. Її звати Білка.

Я відчула, як у мене всередині все холоне, а волосся на голові стає дибки.

— Ми-ми-миша? — мій голос раптом перетворився на тоненький писк. — Ти тримаєш у кімнаті мишу?!

— Ну, а що такого? — знизав плечима Лаврін. — Я залишав її в друга на час поселення в гуртожиток, а сьогодні, ось недавно, він мені її привіз. У клітці. Я хотів її погодувати, а вона, зараза, вислизнула і кудись забігла. Десь сховалася. Вона дуже хитра й розумна! Але не любить гучних звуків.

— Вона тут?! У нашій кімнаті?! — мій жах досяг критичної точки. Я з побоюванням поглянула на штору, яка закривала вхід у мою половину кімнати.

— Так, тут. Та тихо ти! — знову зашепотів-зашипів хлопець.

— Але я… А-а-а-а-а! — завищала я не своїм голосом, бо мені раптом здалося, що біля мого кросівка щось майнуло.

Від жаху я підскочила так високо, що сама від себе такого не очікувала. Відкинула коробку геть у куток коридорчика, а сама одним рухом залізла-застрибнула прямо на тумбочку для взуття, присіла там, притиснувши коліна до грудей і балансуючи, щоб не впасти, бо тумбочка була маленькою. Моє серце від страху прямо вилітало з грудей. 

— Ти чого, Коваль? — здивувався Тарнавський, підводячись з колін і дивлячись на мене з відвертим подивом. — По-перше, не кричи, бо мишу злякаєш. Я ж просив. А по-друге, чого це ти на тумбочку задерлася?

— Я мишей боюся, придурок! — закричала я на нього. — Ти що, зовсім здурів, що мишу припер в гуртожиток?! Яка ще збіса миша?! Зараз же знайди її  і забери звідси!

— Знову ж повторюю, по-перше, не верещи, а по-друге, вона не миша у звичному розумінні, її звати Білка, вона ж як член сім'ї,  — спокійно відповів Лаврін, хоча в його очах стрибали веселі бісики, він явно потішався з мого переляку. — А хочеш знати, чому я її назвав Білка? Бо вона біла. Логічно ж, правда?

— Мені байдуже, як її звати! Хоч чортом її назови! Щоб через п'ять хвилин цієї істоти тут не було! Ти не маєш права приносити сюди всяких гризунів без моєї згоди! — не слухала я цього нахабу.

— Маю повне право, — відповів цей нестерпний тип, спершись плечем на одвірок і схрестивши руки на грудях. Він явно насолоджувався моєю панікою. — Це спільний коридор, звідси я заберу її, коли знайду. Без проблем. А на моїй половині буде жити той, хто мені подобається. Хоч миша, хоч слон.

— Ніколи цього не буде! Кімната одна, просто розділена на половини, а значить, вона, твоя миша, живе і в моїй кімнаті! А я проти! — визвірилась я, повністю втративши рештки витримки, адже я й справді страшенно боялася мишей. — Ти що, знущаєшся?! Вижени її негайно, або я… або я… поскаржуся в деканат!

— В деканат? Через малесеньку білу й милу мишку? — Лаврін голосно розсміявся. — Уявляю твою скаргу: «Шановний пане професоре, врятуйте мене, мій сусід тримає у клітці білу мишу»…

Я хотіла відповісти йому, вигадавши ще якусь погрозу, але раптом мій погляд упав на вішалку, що стояла біля входу. На ній висіла моя куртка, яку я повісила туди ще вчора. І от по моїй куртці, повільно й діловито перебираючи лапками, повзла маленька біла мишка з довгим лисим хвостом і червоненькими очима-намистинками. Вона якраз дерлася вгору по рукаву.

Вереск, який вирвався з моїх грудей у цю секунду, міг би оглушити навіть глухого. Я заплющила очі, замахала від страху руками і відчула, що втрачаю рівновагу і падаю з тумбочки на підлогу…