Розділ 18

Розділ 18

Мій перший день навчання в Академії нарешті добіг кінця, і коли ми вийшли на подвір'я, Соня раптом винувато всміхнулася і сказала, що в неї є термінові справи в місті, тож вона мусить бігти. Ми попрощалися, і я залишилася сама і вже збиралася йти до гуртожитку, але одразу ж подумала, що туди, можливо, також після занять піде Тарнавський. Повертатися в кімнату і знову перетинатися з цим нахабою зовсім не хотілося, принаймні зараз, тому я вирішила трохи прогулятися містом і розвіятися. Тим більше, що погода була чудовою, а я ще майже нічого не бачила у цьому місті. Подивилася по GPS і знайшла найближчий музей, який можна було відвідати і трохи розвіятися.

Я йшла по тротуару затишними вуличками міста, розглядаючи старі будівлі, коли раптом попереду мене якась жінка невдало оступилася на бордюрі й упала на тротуар. З її розстебнутої сумочки на землю вилетіли різні дрібниці: ключі, помада, блокнот, футляр для окулярів...

— Ой! — вигукнула я й одразу кинулася їй допомагати.

Я присіла поруч і спочатку допомогла незнайомці, яка стиха лаялася, підвестися, підтримуючи за руку, а переконавшись, що з нею все в порядку, почала збирати розсипані речі та складати їх назад у сумочку. Жінка була неймовірно сучасною і стильною, неначе зійшла з обкладинки журналу, одягнена в шикарну сукню, що ідеально сиділа на її стрункій фігурі. Стильна зачіска й легкий макіяж підкреслювали її вроду та шарм. На вигляд їй можна було дати близько сорока років, хоча точно визначити вік я б не взялася.

— Дякую тобі, сонечко, — всміхнулася незнайомка, морщачись від болю. — Це ж треба так невдало ступити, так і знала, що ці високі каблуки мене підведуть. Я ненавиджу високі підбори, але сьогодні у мене дуже важлива зустріч, і мушу мати бездоганний вигляд. От, халепа, здається, я трохи вдарилася й подряпалася...

Я поглянула на ноги жінки й жахнулася, бо її тонкі колготки порвалися на коліні, і шкіра на нозі була теж трохи здерта.

— Ой, ви ж поранилися! — перелякано сказала я. — Може, вам треба в лікарню, або хоча б в аптеку? Давайте я вам допоможу дійти.

Жінка раптом дзвінко розсміялася й махнула рукою.

— Заживе, нічого страшного! У мене є пластир, — почала вона ритися у сумочці. — А от з колготками треба щось придумати. Напевно, слід зайти в магазин і купити нові колготки. Добре, що хоч підбори не поламала. Купувати нові туфлі якось не входило в мої плани, — знову посміхнулася жінка й зробила кілька кроків, — Але нога, трясця, болить! І я наче трохи кульгаю, — вона скривилася.

— Ну от бачите, я ж кажу! Давайте я проведу вас, — наполягала я, щиро хвилюючись за незнайомку.

Жінка уважно заміряла мене з голови до ніг, і в її очах промайнула тепла іскра.

— Ну, якщо ти така добра і за мене хвилюєшся, то пішли зі мною. Простежиш, щоб я не впала знову, — підморгнула вона.

Ми повільно пройшли трохи далі, наближаючись уже ближче до центру міста, і зайшли в надзвичайно крутий і дуже дорогий бутік одягу. Як тільки ми переступили поріг, продавчині чомусь одразу забігали, заметушилися, й у мене склалося враження, що цю жінку тут явно чудово знали, хоч я й гадки не мала, хто вона така.

Поки вона вибирала собі колготки й перевдягала їх у приміряльні, мене продавчині всадовили за на диванчик і навіть принесли неймовірно смачну каву. Я сиділа трохи розгублена, але намагалася не подавати виду, а коли жінка закінчила свої покупки, розрахувалася, то підійшла до мене, тримаючи в руках невеликий пакет.

— Це тобі, — усміхнулася вона, простягаючи мені пакунок дуже дорогих колготок. — За доброту і компанію.

— Ой, ні-ні, що ви, я не можу взяти! Я ж просто так допомогла, — почала відмовлятись я, заперечливо махаючи руками. — Вони ж страшенно дорогі! 

— Можеш-можеш, бери й не сперечайся, — безапеляційно промовила жінка. — Це просто подарунок добрій людині. Не кожен кидається, на допомогу ближньому своєму. Ех, якби ж ти знала, скільки людей проходить мимо, коли в кого-небудь поруч стається біда, — вона зітхнула, напевно, пригадааши щось неприємне. — Але не будемо про це.  Мене, до речі, Катериною звати. А тебе?

— Дарина, — сором'язливо відповіла я, беручи подарунок. — Дякую.

Ми вийшли з магазину й розговорилися. Я розказала, що я першокурсниця ІТ-Академії і що якраз збиралася прогулятися та подивитися, де тут знаходиться місцевий музей. Катерина задоволено кивнула:

— О, чудово! Я там уже була, але якщо хочеш, в наступні вихідні я тобі покажу одне дуже круте і незвичне місце, тобі точно сподобається. Могли б і сьогодні піти, але я поспішаю. Та й ця затримка з колготками мене трохи вибила з колії та графіку. 

Я з радістю погодилася, бо ця жінка мені дуже сподобалася. От, справді, вона була чимось схожа мені на акторку Меріл Стріп, може, елегантністю, а може, впевненістю в собі. Прямо мені такою, схожою на неї хотілося бути, коли піду на роботу й будуватиму свою кар'єру. Незалежною, впевненою, вродливою… І Катерина просто вражала своєю енергією та напором. Ми обмінялися номерами телефонів, тепло попрощались, і я попрямувала назад до студмістечка.

Коли я нарешті дісталася гуртожитку, настрій був уже значно кращим. Я заглянула до поштомату біля входу, забрала коробку з посилкою, де лежала моя зброя для самооборони, і піднялася на свій поверх, вже морально готова до вечірніх баталій із Тарнавським. А те, що вони будуть, я навіть не сумнівалася…