Розділ 17

Розділ 17

Професор Карпенко почав вести лекцію, клацнув пультом, вмикаючи проектор, і без жодних ліричних відступів перейшов до основ побудови баз даних. Його голос лунав монотонно, але пояснював він так круто, що я миттєво забула про все на світі, конспектувала, нашвидкуруч малювала таблички і ловила кожну його думку. Мені здавалося, що я просто зобов'язана відпрацювати ту неймовірну поблажливість, яку Звір несподівано виявив до мене, мусила довести, що він захистив не просто якусь недолугу провінціалку-катастрофу, а справді здібну студентку. Десь посеред пари Карпенко вивів на великий екран звичайнісіньку таблицю, схожу на звичний усім Excel. Там були лише чотири колонки: «Ім'я», «Прізвище», «Місто» та «Рік народження».

— А тепер, шановні студенти, — професор обвів аудиторію поглядом. — Уявіть, що ви створили додаток і зберігаєте дані своїх користувачів ось так. Хто скаже, яка тут фундаментальна помилка? Чому для реальної бази даних ця таблиця не спрацює?

В аудиторії запанувала тиша, усі студенти задумалися. Схема ж була елементарною, жодних складних формул, і тому було незрозуміло, в чому підступ.

— Немає контактних даних, — раптом пролунав впевнений голос Тарнавського. Він сидів, розслаблено відкинувшись на спинку сидіння, і крутив у пальцях ручку. — Як з ними зв'язатися? Треба додати телефон або імейл, і тоді ми зможемо їх відрізняти.

Карпенко повільно кивнув, теж неначе задумавшись.

— Практичне зауваження, Тарнавський, але не дієве, тому що пошта губиться, а номери телефонів, та й пошту також, люди змінюють. А що, як користувач видалить свій номер із профілю? Як система його впізнає?

Лаврін ледь помітно насупився, видно було, що він напружився, вдивляючись в екран і шукаючи шляхи вирішення проблеми.

А я вже знала, що треба було зробити! Відповідь миттю з'явилася в моїй голові, бо я зубрила основи програмування та проєктування баз даних самотужки все літо, готуючись до вступу. Моя рука сама злетіла вгору.

Професор Карпенко підняв очі на гальорку і кивнув мені.

— Прошу, Коваль.

Я підвелася, відчуваючи, як серце вилітає з грудей від хвилювання, але намагалася, щоб мій голос звучав упевнено:

— У цій таблиці немає унікального ідентифікатора. Ну, так званого первинного ключа. Може так бути, наприклад, що в додатку зареєструються два Олександри Шевченки з Києва, народжені в один рік, і для системи це будуть абсолютно однакові рядки, вона їх не розрізнить і переплутає дані. Кожному користувачу потрібно присвоїти свій ID, тобто унікальний номер, який ніколи не змінюється і не залежить від інших умов, тобто тут, не залежитиме від  імені, року народження чи міста.

В аудиторії повисла тиша, всі чекали, що на це відповість професор, а Лаврін різко обернувся, і в його темних очах я побачила роздратування. Йому страшенно не сподобалося, що його обійшли.

Карпенко дивився на мене кілька секунд, і на його обличчі не проявилися жодні емоції. Чорт, я вже почала думати, що ляпнула дурницю. 

— Абсолютно точно, Коваль, — нарешті кивнув він. — Сідайте. А вам, Тарнавський, варто звертати увагу і на логіку системи, а не лише на її зручність.

Коли пара закінчилася і ми із Сонею збиралася йти на другу пару в іншу аудиторію, я почувалася на сьомому небі. Боже, я була така щаслива, що капець! По-перше, професор виявився нормальним викладачем, просто дуже строгим. І ще дуже порядним. По-друге, я не осоромилася і втерла носа Тарнавськиму! Це радувало ще більше. А по-третє, та вискочка Ілона сіла в калюжу зі своїм дурним відео, і ще й її змусили привселюдно вибачитися переді мною. Може, після цього вона хоч трохи почне думати своєю головою й зрозуміє, що багаті батьки та купа грошей — це одне, а життя серед людей — зовсім інше. І що, хоч би скільки в тебе було грошей, це не дає права поводитися з іншими, як стерво.

Але мій гарний настрій тривав недовго. Як тільки ми з Сонею почали спускатися з гальорки по сходах аудиторії, шлях нам перегородив Лаврін. Він стояв, засунувши руки в кишені джинсів, і його погляд не обіцяв нічого хорошого.

— Визубрити сторінку з підручника — це ще не геніальність, Коваль, — неприємним тоном промовив він. — Подивимося, що ти заспіваєш на першій же практиці, коли треба буде писати реальний код, а не просто цитувати застарілі підручники.

Я хотіла щось відповісти йому але він різко розвернувся і пішов по сходах вниз. Я теж ступила слідом, і раптом хтось із силою штовхнув мене в спину. Я похитнулася і ледве не впала зі сходів, мені вдалося вчепитися у край столу поруч, і я залишилась стояти на ногах, а от мій зошит із конспектом, котрий я несла, випав із рук і впав на сходи.

— Ой, вибач, — прошипіла Ілона, проходячи повз мене. Її обличчя було перекошене від злості, а в очах палала ненависть. — Я тебе не помітила.  Наступного разу мені треба дивитися під ноги, а то дуже часто під ногами швендяє якийсь непотріб!

І вона пішла вниз за Тарнавським, спеціально і демонстративно із силою наступивши на мій конспект гострим каблуком.

Соня обурено ахнула, кинулася піднімати мій зошит, на якому вже красувався брудний слід від взуття…

Я ж стояла на сходах, дивлячись на спину Ілони, що віддалялася, і відчувала, як усередині все закипає.

— От, стерво, — обурилася Соня, простягаючи мені зошит і струшуючи з нього бруд. На обкладинці залишився чіткий відбиток шпильки. — Ти бачила?! Спеціально ж наступила! Совісті взагалі немає!