Розділ 40. Сімейна зустріч

Ері

 Коли двері відчиняються, а хвилювання Елі сягає свого апогею, нас зустрічає приємна посмішка її матері, що дозволяє їй видихнути й зібратись із силами перед вирішальною зустріччю. Обійми матері допомагають зменшити хвилювання й напруження, та чи надовго, адже їй таки доведеться сьогодні подивитись власним страхам в очі й змусити свого батька змиритись із її рішенням.

– Елі, чому ти не попередила, що приїдете сьогодні, я б приготувала для вас щось смачненьке? – бідкається жінка доволі миловидної зовнішності, яка віддалено нагадує мою Елі.   

– Ми все привезли із собою. Знайомся це Ері – мій хлопець. – Вказує на мене, приковуючи її оцінювальний погляд до моєї “скромної” персони.

 Я не розгублюсь й простягаю букет квітів й торт, який ми прихопили дорогою. Все, як книжка пише. Для матері Елі я повинен залишатись звичайним хлопцем без жодного натяку на моє незвичайне походження.

– Валентина – мама Елі, – відрекомендовується у відповідь, не зводячи з мене очей.  – Мені надзвичайно приємно нарешті з тобою познайомитись – простягає руку для привітання.

– Навзаєм. Елі багато про вас розповідала.

– Сподіваюсь тільки хороше. – Привітно мені посміхається.

– Безперечно. – Посміхаюсь у відповідь й Валентина гостинно запрошує нас всередину.

– А де тато? – цікавиться Елі.

– Тато вигулює Дея в парку, або ж Дей його, невдовзі має повернутись, та ви не стійте на порозі, проходьте.

– Мамо, щиро вам вдячна за те, що подбали про Дея й Маю. Вже швидше хочеться з ними зустрітись. Сподіваюсь, що вони пробачать своїй непутящій господарці.

 Ми проходимо до кімнати, де на дивані сидить кішка, яка помічаючи мене, вигинається дугою й починає шипіти. Важко буде пояснити чому на мене так реагують тварини, та Елі не розгублюється й не зважаючи на агресивну налаштовану тварину, бере її на руки й міцно пригортає до себе. Навіть кішка у її обіймах заспокоюється й муркотить, що вже говорити й про мене.

– Не знаю, що на неї найшло, – намагається виправдатись переді мною Валентина. – З нею таке вперше відколи ми її забрали.

– Це вона на мене так реагує, – говорю правду, а після додаю: – Мабуть, ревнує.

– Схоже на те. Спочатку вся увага Елі була тільки для них, а тепер доведеться нею ділитись.

 Для мене подібний досвід вперше, та поводжусь я доволі впевнено й з нетерпінням очікую зустрічі із главою сімейства. Особисто мені приносять задоволення такі пікантні ситуації. Я вже в передчутті чогось грандіозного. Старих звичок важко позбутись. Роки минають, та дещо залишається незмінним, як моя любов до пригод й гострих відчуттів.

 Дзвінок у двері спрацьовує, наче відро крижаної води, вилитої на голову Елі. Бідолашна в лічені секунди блідне на очах. Я розумію, чому так хвилюється, та сподіваюсь, що у старого відьмака вистачить мізків, щоб не зчинити скандал, або й того гірше. В собі я впевнений, чого не можна сказати про нього. Все-таки важко приховувати ненависть, коли твій ворог з’являється у твоєму будинку в ролі ймовірного зятя й зухвало розвалюється на твоєму улюбленому м’якому кріслі. А саме це я й зробив.

 Коли Валентина відчиняє двері, до кімнати спочатку забігає собака, яка одразу кидається до Елі, а після, входить тато моєї дівчинки, погляд якого миттєво концентрується на мені. Пакунки із магазину, в який, швидше за все, навідався дорогою від шоку випадають з його рук. Помічаю, як вони стискаються в кулаки й чую хрускіт його пальців.  Видовище не для слабодухих.

– Знайомся, це Ері – хлопець нашої дівчинки, – одразу відрекомендовує нас Валентина. 

– Радий знайомству – з легкою усмішкою на обличчі підводжусь із крісла й ввічливо протягую руку для привітання.

 Минає секунда, дві, три, а відьмак стоїть, наче вкопаний й пропалює мене своїм розлюченим поглядом. Важко забути старі образи, та я звик приховувати справжні емоції й тримати їх під контролем, чого не скажеш про нього. Здається, що він зараз лусне від люті.

– Що з тобою? Ти сьогодні якийсь розсіяний! – штурхає його Валентина.

– Тату, я обіцяла мамі, що цього разу привезу з собою Ері, сподіваюсь ви знайдете спільну мову – порушує мовчанку батька, наважуючись нарешті підійти й обійняти його.

– Так, звісно. Також радий знайомству – злісно протягує мій старий знайомий, спопеляючи мене одним тільки поглядом, та руки не тисне.

 Не бачу радості в його очах, та поки що він принаймні не спробував мене вбити, отже все йде за планом і ставка на маму спрацювала. Її присутність в цій кімнаті – мій оберіг. Тепер я усвідомлюю, чому колись берегинею роду у людей була саме жінка. Зі своєю роллю вона, поки що, справляється на відмінно, а от із відьмаком ситуація так собі. З нього ледь іскри не сиплються від люті. 

– Елі, може допоможеш мені на кухні – промовляє її мама, чим ледь не доводить її до непритомності.

– Все буде добре, йди допоможи матері. – Дозволяю зрозуміти, що жодних проблем за їх відсутності не виникне, хоч й сам в цьому невпевнений. По обличчі відьмака цього не скажеш.

 Як тільки вони виходять із кімнати, мій погляд концентрується на набундюченому обличчі мого можливого свекра. Від цієї думки мої внутрішні бісики закочують справжню вечірку із феєрверками. Мені навіть не доводиться вигадувати для нього план помсти, одна моя присутність вже справжні тортури для його відьомської психіки.