Розділ 29. Гіркота розчарування

Елі

 Вечір виявляється не легшим за день. І це не дивно, зважаючи на страх, який мене не відпускає, очікуючи тепер ще й підступів від Квітани. Кинута мені навздогін фраза прозвучала, наче погроза. Вона чомусь впевнена, що їй вдасться мене переконати у правильності такого жахливого рішення. Я не почуваюсь тут в безпеці й боюсь за Ері. Щоб він не казав, та зараз він, наче звичайна людина, яка не зможе нічого вдіяти, якщо відьма прийме рішення спекатись від нас обох по черзі, не очікуючи поки зло об’єднається в тілі Ері. Він намагався переконати її, що без зволікань готовий піти на її умови, та чи повірила вона йому?

 Окрім страху, який глибоко вкорінився всередині, дискомфорту додає ще й погане самопочуття, через яке мене й відправили відпочивати раніше за інших. Важко навіть підійнятись із ліжка. Мла, наче відчуває що ми задумали й намагається нам завадити. Намагається відібрати у мене останні життєві сили, щоб ускладнити нашу спробу позбутись від неї раз і назавжди. Я поки не знаю як це буде відбуватись, та сподіваюсь, що для цього не потрібно буде жертвувати чиїмось життям, принаймні Ері намагався мене в цьому переконати.

– Елі, прокинься! – крізь сон чую голос Ері. Повільно розплющую очі. Схоже, що погане самопочуття навіяло на мене сон швидше, ніж я встигла це зрозуміти.

– Що сталось? – з острахом спрямовую свій погляд на нього й розумію, що це – не Ері. Очі його видають. – Я знаю, що ти – не він. Тобі не вдасться мене надурити. – Шепочу пересохлими губами. 

– Я й не намагаюсь. Просто хотів сказати, що насправді ви готуєтесь позбутись зовсім не від мене, а від власної дитини.

– Ти мені не задуриш голову! Я знаю, що це всього тільки твоє прикриття. Ти відчуваєш, що ми на правильному шляху й намагаєшся мене з нього збити, хочеш навіяти на мене сумніви, щоб потягнути час.

– Нехай, та ти не можеш заперечувати, що у вас була спільна ніч. Ймовірність, що ця дитина від нього – достатньо велика. І я й справді задумав використати цю крихітну невинну душу проти вас. Я планував почекати поки дитя народиться і використати його як власне вмістилище. Та поки що це звичайне невинне дитя, яке ви хочете вбити. Невже ти готова піти на такий ризик? Як ти далі житимеш із цим?

– Зникни! Це все маячня! Ти просто намагаєшся відрадити мене від задуманого.

– Я в будь-якому випадку знайду інших спосіб, та ти вже не зможеш повернути втрачене дитя.

– Тільки не кажи, що хвилюєшся за мене – з іронією відповідаю Млі, адже розумію, чого вона добивається.

– Хвилювання – не моя прерогатива. Та те, що ви задумали – вам не допоможе. Від мене не можливо позбутись. Коли я потрапляю в чиєсь тіло – процес вже незворотний. Звичайно ви можете спробувати витягти мене із тебе, та ваша дитина – помре, а я зможу переродитись із крихітних часток, які назавжди залишаться в тобі. У вас нічого не вийде, щоб ви не робили. Думаєте ви перші чи останні? 

 Серце боляче стискається від його слів. Я усвідомлюю, що швидше за все – Мла блефує, щоб врятуватись, та крихітні сумніви все ж проростають у моєму серці. Я починаю замислюватись над тим, що це дитя й справді може бути від Ері. Вже зараз я знаю, що повинна поговорити про це з ним й розставити всі крапки. Може й справді буде краще трохи зачекати й переконатись, що все не так, як запевняла Мла. Я боюсь зробити помилку, про яку шкодуватиму усе своє життя. Та водночас, розумію, що якщо я досі можу бачити й говорити з Млою, значить вона досі в мені. Я остаточно розгубилась, заплуталась і тепер вся ця розгубленість густо приправлена страхом нашкодити невинній крихітній душі.

 Прокидаюсь я так само несподівано, як і засинаю. Я вся спітніла, серце калатає, наче я бігла марафон, а розгубленість й страх диктують свої умови. Мені негайно потрібно на свіже повітря. Надворі пізня ніч. Ері поряд я не знаходжу, тільки помічаю сплячу Квітану й хлопчика. Щоб їх не розбудити, тихенько виходжу у двір. Сподіваюсь, що наткнусь на Ері, адже в хатині його не побачила. Намагаюсь гнати від себе погані думки, та вони одна за одною мимоволі спливають у моїй голові. А що, як Ері пішов і залишив мене тут? Що, коли Квітана вже йому нашкодила? Невже здогадалась що ми замислили?

 Коли вдається вийти у двір, нікого не розбудивши, декілька хвилин просто стовбичу й дивлюсь на зорі. Роблю спроби привести думки в порядок. На душі неспокійно. Внутрішній голос зрадливо нашіптує, що потрібно звідси втікати й не очікувати поки відьма зробить перший крок, та для початку мені потрібно знайти Ері.

 Поки мій страх зростає й провокує на необдумані вчинки, до мого слуху доноситься шум зі стодоли. Боюсь, що туди пробрався хтось чужий. Самій туди йти не хочеться та будити всіх, не переконавшись, що мені не причулось також не вихід. Тому я хапаю старенькі вила й непомітно прямую на шум. Старі дерев'яні двері злегка прочинені, що дозволяє без зайвого шуму потрапити всередину. Та те, що відкривається перед моїми очима, змушує мене впустити знаряддя захисту із рук, а разом із ним – надію на краще майбутнє з Ері. Його не було в хатині, адже він розважається із Меланією, яка зараз звивається під ним, наче справжня гадюка. Саме та Меланія – донька Квітани, яка ще вчора не оминала його своїми знаками уваги, не зважаючи на мене. Вони такі зайняті, що їх не здатен відволікти навіть звук від падіння обраного знаряддя самозахисту.

 Мій світ вкотре котиться під три чорти. Як він міг, так зі мною вчинити після всього що між нами було і що нам довелось пережити? А сам зізнавався у коханні. З очей котяться сльози. Я просто розбита. Я не знаю що мені робити далі, та з ним залишатись більше не бажаю жодної секунди. Він зробив мені нестерпно боляче, після того, як попросив йому довіритись. Ось його подяка. Виникає нестерпне бажання піти прямісінько туди й зробити боляче йому, та це вже нічого не змінить. Тому я просто йду і йду не в хатину, а до лісу без будь-якого провіанту в дорогу й без можливості коли-небудь повернутись додому до рідних й друзів.