Розділ 27. В це важко повірити

Елі

 Ері йде в пошуках їжі, а я все ще не можу оговтатись від його слів. Не таким я завжди уявляла собі зло. В ньому його не більше, ніж у темній стороні будь-кого із нас. Він не схожий на Млу чи Пека, ним не керує жадоба помсти чи бажання продемонструвати свою міць, він просто живе і бере від життя усе. Йому не потрібна влада, яку він з легкістю може отримати з допомогою здобутих сил, не потрібна відкрита демонстрація своєї переваги над Пеком, який все життя намагався від нього позбутись. Він – інший і вже неодноразово доводив це власними вчинками. Не знаю чи саме людська його частина так на нього впливає, чи це щось інше.

 Мені й справді було боляче дізнатись, що він змовчав про свої сили, та в глибині душі, я рада, що вони до нього повернулись, що не дозволили йому померти. Хіба не цього я хотіла?

– Елі, дивись кого мені вдалось вполювати. Цей малий засранець підслуховував наші розмови – не минає й хвилин двадцять, як Ері повертається в компанії незнайомого хлопчика, якого міцно утримує за комір старенької сорочки.

– Це випадково вийшло! Я сюди часто приходжу по гриби і ягоди. – Намагається вирватись малий. – Я вам можу допомогти. Тут неподалік моє село, де можна знайти їжу й одяг.

– І чому б тобі нам допомагати? Що саме ти встиг підслухати? – Ері здається приносить задоволення потуги малого вирватись із його хватки, яку він навіть не думає послаблювати.

– Та майже нічого. Я нікому нічого не розповім, обіцяю. Моя бабуся може їй допомогти – вказує на мене. – До бабусі часто звертаються за допомогою навіть із навколишніх сіл. Вона справжня цілителька.

– А кажеш, що нічого майже не чув. Тебе не вчили, що брехати негарно? – зауважує Ері, продовжуючи утримувати малого.

– Ері, нехай йде. Відпусти його. Він всього тільки дитина. – Втручаюсь у їхнє маленьке протистояння.

– Я вже не дитина – впевнено заперечує мені хлопець. На вигляд йому не більше десяти.

– Звісно. Пробач, не хотіла тебе образити.

– Чоловіка неможливо образити – відповідає, гордовито задираючи підборіддя вгору.

 Його самовпевнена відповідь викликає посмішки на наших з Ері обличчях.

– Слухай, малий… – не встигає Ері договорити, як хлопчик його зухвало перебиває.

– Я, Свят.

– Ти дозволиш мені продовжити? – в Ері вже терпіння натягнуте, наче струна, по якій так майстерно грає малий. – Нам потрібен одяг, щоб своїм виглядом ми не привертали зайвої уваги й щось поїсти цій милій пані – вказує на мене. Ти впораєшся?

– А що мені за це буде? – не упускає такої можливості Свят.

– Я збережу тобі життя, як тобі така ціна? – довго не думаючи відповідає на його провокаційне запитання.

– Ері! Припини лякати хлопця. Нехай йде. Відпусти його!

 Він вагається, та все ж відпускає малого, котрий швидко зникає за деревами.

– Він може когось привести. Потрібно вшиватись звідси, поки у нас ще є така можливість. Не варто перевіряти чи виконає обіцяне. Хтозна, що в малого на думці й що саме він встиг підслухати. Не думаю, що вбивати когось тут буде хорошою ідеєю.

– Ти маєш рацію. Залишатись тут небезпечно. Якщо хлопчина на нас натрапив, то немає жодних гарантій, що наступного разу це не будуть інші селяни. – Повністю солідарна в цьому питання з Ері.

– З іншої сторони – сумніваюсь, що йому хтось повірить.

– Не варто забувати, що у давні часи все, що не вкладалось у їх рамки вважалось проявом нечистої сили.

– Це ти зараз про мене? – хитро усміхається.

– Я про обох. Не знаю, хто із нас двох більш небезпечний. Краще не випробовувати свою долю. Я не готова тут померти, тим паче, що розмаїття способів просто вражає.

– Справжня небезпека таїться вже в тому, що ми там, де не повинні бути й мимоволі можемо вплинути на історію, змінюючи її, а цього робити ні в якому випадку не можна.

– Вмієш ти заспокоїти – бурчу собі під ніс.

 Ері бере списи й ми прямуємо далі від людських очей. Зупиняємось тільки, коли натрапляємо на печеру.

– Тут ми й заночуємо. – Озивається Ері, викликаючи сироти на моїй шкірі.

– Ти жартуєш? Я туди не піду! – заперечно мотаю головою і навіть уявити не можу, що в цьому місці можливо заснути. – Там можуть бути дикі тварини. Я не хочу стати ведмежою вечерею.

– У нас є зброя, а у тебе є – я.

– Це повинно було мене заспокоїти? – з іронією дивлюсь на його усміхнене обличчя. Здається він починає отримувати насолоду від наших пригод. – В тобі прокинулись первозданні інстинкти?

– Могло бути й гірше, погодься. Нам все ще вдається залишатись живими, а значить залишається шанс все повернути на свої місця.

– Мені б хоч трішечки твого оптимізму – опускаю свій погляд і натрапляю на кущі ожини. Тільки дивлячись на ці соковиті ягоди, відчуваю страшенний голод, який до цього моменту не проявлявся. Я нахиляюсь й починаю їх зривати.

– Що ти робиш? – з подивом дивиться на мене, а коли помічає, що я підношу руку із зірваними ягодами до рота, одним різким рухом вибиває їх і вони розсипаються на землю.