Розділ 26. Минуле без якого не буде майбутнього

Ері

  Дивлюсь перед собою й не можу повірити власним очам і це при тому, що бачив такі речі, які простим смертним – недоступні. Життя неодноразово закидало мене у найрізноманітніші місця й куточки цієї довбаної планети, та вперше я стою без чіткого плану дій у своїй голові. Вся моя увага прикута до військового табору, укріпленому по периметру валами й частоколами, який розкинувся попереду. Таке я бачу вперше і це не дивно зважаючи на мій вік. Судячи з побаченого, занесло нас далеко в минуле людства про яке я ні чорта майже не знаю. Не думав, що колись подібні знання можуть стати мені в пригоді, та тоді я ще не був знайомим з Елі.

– Що все це означає? – її шепіт змушує переконатись, що мені все це не примарилось і вона бачить те саме. Відчуваю, як тепла долоня Елі торкається моєї руки.

– Можу з упевненістю сказати, що тепер нудьгувати нам не доведеться.

– Ері, я не думала, що все так обернеться. – Бідолашна вся зблідла.

– Добре, що я встиг упіймати тебе в останній момент. Важко уявити що б ти тут робила наодинці. Та у всій цій ситуації є один великий плюс –  тепер ти переконаєшся, що це справді я, адже, на мою думку, перебування у маєтку виглядало реальнішим за "захопливу" прогулянку добою середньовіччя в компанії лицарів. Чи не так, Елі?

– Що нам тепер робити? І чому клятий малюнок у підвалі відгукнувся на мій дотик і ніяк не реагував на тебе?

– Зараз головне – вижити й спробувати не потрапляти нікому на очі, принаймні в такому вигляді. На їх фоні ми виглядатимемо, наче прибульці. Якщо поталанить, знайдемо якийсь одяг й злиймось із тутешнім населенням поки не придумаю як нам повернутись. Стосовно малюнка, то це нам ще доведеться вияснити.

– Ми ж дізнались, що закинуло нас далеко в минуле, то чому б не скористатись власними силами. Ти казав, щоб повернутись потрібно хоча б знати де ми знаходимось.

– Я вже намагався, та сили не відгукуються. Я їх взагалі не відчуваю в собі. Складається враження, що вони залишились на тій стороні, по той бік порталу. – Моя відповідь вводить Елі у стан заціпеніння й прострації. Подібне відчув і я, коли це зрозумів.

– Що?! Ти жартуєш? Благаю, скажи, що жартуєш. – З надією дивиться мені в очі і я помічаю, як ця надія гасне, зіткнувшись із переконливим виразом мого серйозного обличчя.

 Я усвідомлюю, що повністю безсилий перед новою реальністю і мені це не подобається. Я вже мав можливість відчути себе звичайною людиною, що ледь не призвело до моєї смерті й втрати Елі. Не хочу, щоб історія повторилась.

– Ми виберемось, обіцяю. Ми бували й у більш паскудних ситуаціях. – Намагаюсь трохи заспокоїти паніку Елі, адже, як відомо, вона – не найкращий супутник у подібних ситуаціях. Тут потрібен тверезий розум й холодне серце. І перше й друге у мене є, чого не скажеш про неї. Я не припиню повторювати, що люди все сприймають через емоції й у більшості випадків це тільки шкодить.

– Ері, у нас великі проблеми – тремтячим від хвилювання голосом, шепоче Елі. Помічаю, що її погляд спрямований у мене за спиною.

  Роблю крок від неї й повільно розвертаюсь, зустрічаючись поглядами із двома чужинцями в обладунках, які направили свої списи на нас. Вони, мабуть, патрулювали територію навколо табору і випадково натрапили на нас. Мій план не потрапляти нікому на очі з тріском провалився. Примирливо виставляю руки перед собою, намагаючись продемонструвати, що беззбройний, а коли вони підходять ближче, одним різким рухом вихоплюю в одного із незнайомців спис, штовхаючи його на землю, а в іншого вже вибиваю зброю за допомогою отриманого трофея. Порівняно з ними я значно швидший й прудкіший. Мої рухи не сковує важка броня. Уроки рукопашного бою неабияк згодились. За лічені хвилини мені вдається обеззброїти й вирубати суперників. Хоч якесь вміння залишилось зі мною.

 Це справляє неабияке враження на Елі. Бідолашна досі стоїть, наче вкопана з широко розплющеними очима. На такий розвиток подій вона явно не очікувала.

– Знаєш, мені стало трохи спокійніше. Я рада, що ти тут зі мною і пробач, що сумнівалась в тобі.

– Я не звик так просто здаватись. Ми неодмінно знайдемо дорогу додому. Зброя для самозахисту у нас вже є. – Вказую на трофеї у вигляді списів. Тепер потрібно знайти безпечне місце. Якщо ці двоє найближчим часом не повернуться до табору, за ними можуть прийти інші, тому залишатись тут не варто. – Простягаю свою руку Елі й вона вкладає в неї свою тендітну долоню. Ми прямуємо до лісу, щоб сховатись від зайвих очей і не провокувати чужинців. Сподіваюсь, що якомога швидше знайду спосіб покинути це дике місце.

 Дорогою до лісу Елі різко зупиняється й біжить до ближчого дерева, схилившись біля нього.

– Що з тобою, Елі? – йду слідом й знаходжу її припертою до стовбура.

– В голові паморочиться, мабуть, від хвилювання і пити хочеться.

– Йти зможеш?

– Думаю, що так. Трохи посиджу й минеться. –  Намагається переконати мене, що їй вже краще, та сама сидить бліда, наче стіна.

– Нам не можна тут залишатись, ми ще не достатньо далеко відійшли від табору, нас все ще можуть наздогнати.

 Елі повільно підводиться і я притримую її за плечі, щоб вчасно підхопити, якщо не зможе втриматись на ногах. У лісі натрапляємо на джерело і вирішуємо тут зупинитись. Допомагаю їй присісти в тіні біля дерева, простеливши на землю свою куртку. Свою трофейну зброю також кладу поруч.