Розділ 22. Мене не спинити

Ері

–  Де вони утримують Елі?

– Мені ніхто не каже. Ася відмовляється розмовляти на цю тему. Я все тобі розповів, але вимагатиму, щоб ніхто не постраждав. Цього хочу не тільки я, а хотіла б Елі. Вона тобі не пробачить, якщо ти втратиш контроль і нашкодиш її рідним.

– А їм значить можна шкодити їй, можна жертвувати її життям.

– Вони просто бояться. І Ася й батько Елі звичайні люди, наділені силами, не більше. Їх реакцію можна було передбачити.

– Але ж ти тут, не з ними, намагаєшся укласти угоду із демоном, не зважаючи на ризик.

– Вона того варта, наша дружба варта ризику. Я не знав до кого більше прийти.

– Який же я дурень! – зі всієї сили гримаю кулаком об стіл і він розвалюється у заціпенілого від шоку хлопця. – Вона приходила до мене. Вона спеціально приходила до мене, тільки не для того, щоб познущатись, а щоб подати знак. Елі знала, що з нею щось не так, та не могла сказати цього відкрито, адже Мла б не дозволила!

– Чому ти нічого не відчув?

– Мла підступна, вона приховується, очікуючи найбільш слушного моменту.

– Ти їй допоможеш?

– Зроблю все, що у моїх силах і навіть більше, та мені доведеться її звідси забрати.

– Роби, що потрібно, тільки врятуй її. Вона не заслуговує на стражданні, які випали на її долю.

– Тут з тобою важко не погодитись. 

 Мене не в змозі зупинити навіть накладене відьмою захисне закляття над її домом, яке куполом укриває цілий будинок і прилеглу територію від зла. Я впевнений, що саме тут вони утримують мою Елі і я готовий зрівняти цей дім із землею, якщо хтось посміє стати мені на заваді. Знаю, що не повинен їх чіпати, та руки так і чешуться яскраво продемонструвати їм усю свою лють і силу, яка бурлить всередині й проситься на волю. Цій силі не подобається, що я намагаюсь стримати свій гнів й не розірвати тут все і кожного. Вона прагне вирватись. 

 Торкаюся руками невидимого купола й він миттю стає скляним. Залишається тільки добряче зарядити кулаком, що я без зволікань й роблю. Захист відьми розбивається на друзки й осипається навколо її домівки. Впевнений, що не очікувала, що її закляття протримається так недовго. Мені знадобилось всього декілька бісових хвилин. Бідолашна сподівалась, що воно змусить мене попотіти, а натомість я навіть розім’ятись не встиг. Сам розчарований.

 Вибиваю двері з ноги й не очікуючи запрошення завалюю всередину, де мене вже тепло зустрічають її ручні пси, готові будь-якої секунди накинутись й розірвати мене на шматки. Та їм добре відомо, що тепер вони мені не загроза. Спочатку об стіну летить зухвалий Есташ, який кидається на мене першим,  а за ним й Влас, якого я не терплю ще дужче. В мене з ним давні рахунки, про які я ще не забув.  

– Що тобі потрібно в моєму домі? – На шум й галас, який я зчинив, до нас приєднується ще й відьма.

– Я прийшов по Елі й раджу мені не заважати, якщо не хочеш слідом за своїми псами оздобити одну зі стін власного будинку.

– Її тут нема. – Відчайдушно намагається приховати від мене правду й переконати у зворотному.

– Життя навчило не вірити відьмам на слово. Це доволі підступні істоти – Грубо штовхаю дівчину й прямую до підвалу, де найбільше тхне її магією і потрапляю одразу в ціль.  Двері запечатані захисним закляттям, та для мене й це не проблема. Зараз ці всі відьомські штучки здаються напрочуд примітивними.

 – Ти робиш велику помилку. Вона небезпечна. – Не полишає спроб мене зупинити.

– Тільки не для мене. Якби ви не втрутились і вона була поруч, я б швидше помітив небезпеку, яка в ній зачаїлась. Тому частково в тому, що з нею зараз відбувається є й ваша вина. Інколи спроби зробити як краще, роблять тільки гірше. І це саме той випадок.

– Вона мала право знати.

– Бачу, тобі ніяк не вдається втримати язика за зубами, як усі типові жінки. Про укус також ти розтріпала? Ніяк не терпілось розказати про свою буцімто перемогу наді мною? – дозволяю зрозуміти їй, що як для відьми, вона аж надто балакуча. – Я сам планував з нею поговорити, та ви, як завжди знаєте, як для неї буде краще. – Вибиваю чергові двері з ноги. – Ось ваше краще – вказую на лежачу на землі Елі, а сам на секунду ціпенію від побаченого. Моя дівчинка вся в ранах із яких замість крові сочиться Мла. Навіть в моєму закам’янілому серцю щось обривається. Такого я ще не відчував. Моя лють знову намагається взяти гору й рознести тут все, не стримуючи внутрішнього монстра.

 Кличу свої сили на підмогу, щоб вони захистили моє тіло від Мли й підхоплюю її із землі на руки. У дверях вже стоять Есташ з Власом, перегородивши мені шляхи відступу. Та якщо доведеться, я прокладу новий по їхніх головах. Їм мене не спинити.

– Відійдіть, якщо не хочете, щоб я зніс ваш будинок. Думаю у будах вам буде не так затишно.

 Їх бісить те, як я дозволяю собі з ними говорити. Бісить усвідомлення моєї очевидної переваги над ними. А мене це відчуття п’янить, манить застосувати цю перевагу в дії.

– Пропустіть їх – озивається відьма, наче їй вдалось пробратись мені в голову і побачити, що я надто близько до межі неповернення, надто близько до того, щоб дати волю силі.