Розділ 17. Неприємна зустріч

Елі

 Слова Тео зачіпають, змушують злитись на нього за його ж прямоту, хоч я й розумію, що бажає мені тільки добра і намагається вберегти.

– Ні, вам просто важко в ньому побачити щось хороше, а я це бачу. – Наполегливо стою на своєму, захищаючи Ері.

– Елі, тільки не кажи, що ти з ним спала – озвучує власні здогадки, намагаючись таким чином пояснити моє прагнення виставити Ері з кращого боку. З боку – непомітного для інших, прихованого від зайвих очей.

– А це вже не твої справи! – обурююсь такій нахабності.

– Бінго! – викрикує Тео – Знову я потрапив у ціль. – Ти божевільна! Моя подруга збожеволіла!

– Дякую, та я про це не шкодую і без зволікань зробила б це вдруге. Він зовсім не такий як може здатись, на перший погляд.

– Ти зараз поводишся, як закохана у старшокласника школярка. Ти не можеш мислити тверезо, на тобі, наче рожеві окуляри й коли ти їх стягнеш буде вже надто пізно.

   Десь на задвірках власної свідомості я розумію, що Тео має рацію, та зараз мені просто необхідна підтримка друга, а не суддя. Охочих засудити мої рішення та вчинки й так вистачає у моєму житті.

– Ти міг би мене підтримати, а не засуджувати.

– Я не в праві судити тебе, та, як твій друг, не хочу, щоб тобі розбили серце. Не хочу, щоб твоє життя було сповнене небезпеки, яка ходить за ним слідом. Якщо з тобою відбувається щось жахливе, одразу не важко здогадатись хто за усім цим стоїть. Нехай він і не бажає тобі зла, та воно постійно його оточує.

– Тео, моє серце й так було розбите після того, як мене змусили повірити у його смерть. Тобі б цього не знати. Ти ж й так про все здогадувався, тільки не хотів в це вірити, намагався переконати себе, що тобі тільки здалось й твоя божевільна подруга не могла закохатись у демона, та біда в тому, що це й справді сталось і тепер навіть я нічого не можу із цим вдіяти. Я знала на що йшла, тому небезпека мене не лякає.

– А те, що твої батьки зараз місця собі не находять, не лякає? Ти про маму подумала? Ти ж усвідомлюєш, що хвилювання їй протипоказані. Що буде з нею, коли з тобою станеться біда?

– Так нечесно.

– Знаю, та хтось повинен змусити тебе все добре проаналізувати й зробити правильні висновки. Можливо зараз своїми словами я роблю тобі боляче, та цей біль навіть в порівнянні не стоїть із тим, якого тобі може заподіяти він.

– Тео, я кохаю Ері – зі сльозами озвучує те, що вже давно повинна була озвучити й на що мені досі не вистачало сміливості.

 Тео кілька секунд мовчить.

– Я просто не знаю, що тобі відповісти. Все дуже серйозно. Я хочу тебе підтримати, та тоді мені доведеться змиритись із демоном, який так нахабно вкрав твоє серце. Якщо він тебе образить, я знайду спосіб з ним поквитатись. Поки що це звучить смішно, та я знайду цей довбаний спосіб!

– Зате я тебе й люблю. Ти мені, наче старший брат. Я знаю, що в тебе тільки хороші наміри.

– Тому ти повинна розуміти, чому мені не подобається все те, що відбувається.

– Розумію, та нічого з собою вдіяти не можу. Я справді закохалась і не хочу противитись почуттям. Я намагалась, чесно намагалась, та в мене погано виходило. Ти навіть не уявляєш що я відчувала увесь цей час. А коли я випадково знову з ним зустрілась – зрозуміла, що не хочу з ним більше розлучатись.

– Ти справді впевнена, що ваша зустріч була випадковою? – запитально вигинає брови, свердлячи мене своїм зосередженим поглядом.

 Я знаю на що він натякає.

– Так, безсумнівно. Я шукала способу отримати гроші на операцію матері й знайомий розповів мені про мотоперегони, організатором яких виявився Ері. Він ніяк не міг це спланувати. – Запевняю Тео, а після невеликої паузи додаю: – Насправді в тому, що ми з тобою опинились у цьому місці винна я і ти не дарма на мене злишся. Така ціна мого щастя, яке я поставила вище за безпеку рідних.

– Тепер вже пізно каятись й про щось жалкувати. Що сталося, те – сталося. Нам залишається пройти ці випробування й залишитись живими. Сподіваюсь твій Ері знає що робить. – Помітивши мою відчуженість, намагається перевести розмову, не зачіпаючи більше цієї теми: – Рана сильно болить?

– Терпіти можна. Тільки холод дошкуляє.

– Знаю, я вже також ніг не відчуваю. Сподіваюсь нам вдасться вибратись звідси якомога швидше, або ми знайдемо якесь затишне містечко у скелях, щоб трохи зігрітись.

 Ми саме доходимо до гір, та Ері все ще ніде не видно. Я вже починаю хвилюватись, та помічаю силует в далині. Тео обережно саджає мене на один з кам'яних виступів. Коли постать наближається, ми розуміємо, що то зовсім не Ері. На нас дивиться істота, яка тільки частково схожа на людину, а після ми помічаємо ще декілька йому подібних, які оточують нас з усіх сторін. Їх шкіра наскільки бліда, що вони зливаються із білосніжною ковдрою снігу навкруги й тільки величезні чорні очі видають їхню присутність з такої близької відстані. Диво, що ми взагалі змогли побачити постать одного з них вдалині, прийнявши за Ері. Складається враження, що їх можна розгледіти тільки під час руху, та коли вони завмирають – розчиняються серед безкрайніх снігів. Якийсь зоровий обман. І це доволі моторошно. У нас проти них жодного шансу. Як можна дати відсіч тому, чию присутність навіть помітити важко? Це, наче боротись із тінню.