Розділ 15. Марево чи реальність?

Елі

 Кастер вказує шлях, який пролягає через підземелля. Я мовчки прямую за ним витіюватими підземними ходами й невдовзі ми опиняємось на достатньо далекій відстані від будівлі, в яку два роки тому я вперше потрапила в компанії Ері. Згадка про нього боляче відзивається в моєму серці й на очі вкотре за сьогодні накочуються сльози від яких вже пече обличчя.

 Коли я залишилась наодинці з Пеком, то до останнього очікувала, що будь-якої миті він туди увірветься  й не дозволить братові мені нашкодити. Врятує мене у найбільш слушний момент, як це, зазвичай, буває у фільмах, та цього не сталось. Реальність куди жорстокіша за дурнуваті фільми. Мені здається, що я досі не можу повірити, що його більше немає. Я просто не хочу в це вірити, все ще втішаючись примарними надіями. Моя свідомість кричить: Прокинься вже!, а серце не дозволяє цього зробити.

 Коли ми доходимо до скель, які своїми шпилями сягають багряного неба, Кастер різко зупиняється й грубо скидає Тео зі свого плеча. Поки велетень намагається щось побачити вдалині, Тео нарешті розплющує очі.

– Саме вчасно – з сарказмом озвучує його пробудження Кастер. – Ти спеціально чекав, поки я тебе дотягну на собі, щоб не йти ногами?

– Тео, ти в нормі? – одразу кидаюсь в обійми друга й намагаюсь допомогти йому підвестись, ігноруючи уїдливі коментарі Кастера.

– Елі, як ми сюди потрапили й що це за місце? – помічаю, що другові важко тут знаходитись. Складається враження, що навіть повітря, яким намагається дихати, його обпікає, тисне на нього. Він дезорієнтований, не до кінця усвідомлює що з ним сталось. Його погляд якийсь порожній, затуманений.

– Вам туди – рукою перед собою вказує Кастер, не очікуючи поки Тео оговтається.

– Я обов’язково все тобі поясню, та зараз нам потрібно йти – намагаюсь переконати друга і якомога швидше відійти на відносно безпечну відстань від будівлі, яка ще видніється за горизонтом, поки Пек не передумав й не кинувся нас наздоганяти. Його моторошне обличчя досі в мене перед очима. Я не хочу, щоб він знову мучив Тео.

– Ти з нами далі не підеш? – на секунду розвертаюсь до Кастера.

– Ти мене не зрозуміла. Ми вже прийшли. Залишилось декілька кроків, які ви подолаєте самотужки. А я прослідкую звідси. Мені туди краще не потикатись, як і будь-якій живій істоті.

 Спрямовую свій погляд туди, куди вказав велетень, та не помічаю взагалі нічого. Попереду тільки червоний пісок, навіть жодних натяків на якесь місто, чи ще щось, що може називатись Синапом.

– А ти хіба не боїшся, що ми втечемо й тобі доведеться з'ясовувати стосунки з Пеком? – знову чіпляюсь поглядом за Кастера.

– Звідти не втекти – його обличчя витягується в моторошній посмішці. Сама все зрозумієш згодом. Пригоди вам гарантовані. 

 Його остання фраза мене трохи бентежить, та не думаю, що може бути щось гірше за присутність Пека. Такі пригоди й емоційні каруселі, які влаштував для мене він, важко буде переплюнути.

 – Елі, ми що померли й потрапили до пекла? – спрямовує свій погляд на мене Тео, очікуючи хоч якихось пояснень.

– Можна й так сказати. – Відповідаю, важко видихаючи.

 Ми робимо ще крок й відбувається якась чортівня. Нас засліплює яскраве світло, джерела якого поблизу бути не може й мимоволі ми заплющуємо очі. Коли світло гасне, я повільно їх розплющую і перше, що зауважую – пісок під ногами змінився чорною землею. Ми стоїмо посеред якогось моторошного лісу, а позаду, де повинен був бути Кастер – тільки дерева й темрява.

– Що з нами відбувається? – голос Тео виводить мене із заціпеніння і я повільно ступаю назад, намагаючись віднайти хоч натяк на логічне пояснення нашого раптового переміщення. Щось схоже я вже бачила два роки тому, коли Кастер виводив нас з Ері із міста монстрів.

– Я не знаю, Тео. – Знесилено сідаю прямісінько на землю. Тео присідає біля мене.

– Елі, це все якось пов’язано з минулим? – озвучує свої перші здогадки й потрапляє одразу в ціль.

– Так. Ми тут з легкої руки Пека. – Усвідомлюю, що не зовсім це я повинна була йому відповісти. Потрібно було сказати правду. Розповісти, що саме через мене він потрапив у це жахіття. – Пробач мені. Я не хотіла, щоб все так обернулось.

– Ти не винна. – Заперечно мотає головою.

– Ти всього не знаєш. – Відводжу свій погляд, адже мені важко дивитись йому в очі.

 З-за спини Тео помічаю густий туман, який повільно укриває все довкола й наближається в нашу сторону. Він наскільки щільний, що здається, наче хтось натягнув перед тобою білосніжну ковдру. Тео прослідковує за моїм поглядом й повільно розвертається.

– Що за чортівня? – стає попереду, прикриваючи мене собою. Ми невідривно вдивляємось в туман, поки не помічаємо, що місця, куди він встиг добратись палають синім полум’ям.

 Тео хапає мене за руку й щось кричить, та я настільки шокована, що не одразу можу розібрати його слова. Я продовжую дивитись вже тепер на полум’я й оговтуюсь тільки, коли він підхоплює мене на руки й намагається відбігти якомога далі від смертельного туману. Та далеко втекти не вдається, адже наступної секунди ми падаємо й він хапається за голову. Його крики ще більше протвережують мою свідомість.