Розділ 14. Повірити у чудо

Елі

 Я не одразу можу усвідомити, що зі мною відбувається, та стіни довкола, наче розчиняються і я з острахом помічаю, що й підлога, на якій я стою починає зникати сантиметр за сантиметром. Від страху в грудях боляче тисне. Здається, що серцю недостатньо місця. Я повільно задкую, намагаючись встояти на останніх клаптиках твердої поверхні, яка невпинно провалюється в глибоченну прірву.

– Що ти зі мною робиш? – кричу якомога голосніше, звертаючись до Пека, адже знаю, що ця дикість тільки його рук справа. Він таке полюбляє, любить відчуття страху, любить ілюзії, якими так легко заплутати свідомість.

– Те, що й обіцяв – лунає довкола. – Забираю тебе з собою. Такий собі переліт пекельними авіалініями. Раджу пристебнути ремені безпеки. Сорі, забув, що у тебе їх нема. – Його регіт ріже вуха, а моє серце німіє від усвідомлення, що з-під моїх ніг зникає останній клаптик рятівної поверхні і я просто лечу в безодню. Якою б безстрашною й пофігістичною я б не хотіла здаватись в очах цього виродка, та страх робить своє. Я просто не можу стримати крик, який з моїх грудей рветься назовні. Я заплющую очі, щоб не бачити, що відбувається навколо. Згадую, що вже летіла у прірву, де до мене намагались дотягнутися чиїсь моторошні руки й подумки благаю, щоб це не повторилось. Хочеться втратити свідомість й позбутись неприємних відчуттів від стрімкого падіння, позбутись жаху, який щільно огортає своєю пеленою. Мій голос зривається від протяжних криків, та прірва все не закінчується.

 Розплющую очі від гарячого потоку повітря, яке я відчуваю на своєму обличчі. Спочатку все розмите і я нічого не можу розібрати, та коли зір фокусується, я скрикую від неприємної несподіванки. Мене обнюхує один із пекельних шавок Пека. Я намагаюсь повільно відповзти, та відчуваю, що щось не пускає мою руку. Коли концентрую свою увагу на ній, помічаю, що від зап'ястя тягнеться ланцюг, який прикріплений до стіни, а я знаходжусь у кімнаті цього виродка. Отже, він таки притягнув мене до себе, як і погрожував. В кімнаті я його не помічаю, та видихнути із полегшенням не дозволяє присутність монстрів. Вони не зводять з мене своїх багряних очей. Знаю, що Ері вони б не чіпали, та я – не він. Декілька разів я намагаюсь потягнути ланцюг на себе, та натикаюсь на вишкірені пащі цих церберів. Від одного тільки погляду на них у венах холоне кров.

– Бачу, вже отямилась. Думав, ти довше будеш у відключці. – Чую голос мого ката. Він присідає біля мене навпочіпки й торкається мого підборіддя.

 Від його холодного дотику я здригаюсь, та найстрашніше стається, коли він приймає свою істинну подобу. Я, наче дивлюсь у вічі самій смерті. Мені наскільки страшно, що цей страх відзеркалюється у його чорних очах.

– Тепер ти постійно бачитимеш мене таким. Незвично, чи не так?

 Сльози самі ллються з моїх очей. Я хочу їх заплющити, щоб нічого не бачити, та він мені не дозволяє, насолоджується моїм переляком. Мені й раніше доводилось бачити справжнє обличчя Пека й Ері, тільки не настільки близько. В цей момент його до болю моторошна фізіономія знаходиться всього за декілька сантиметрів від мого обличчя. Зараз я можу роздивитись те, що воліла б ніколи не бачити. Я бачу кожну його судину, вену, по якій замість крові перетікає полум'я, воно рветься назовні, рветься знищувати, вбивати, спопеляти. Його шкіра чорна, частково обвуглена. 

– Будь ласка, припини. Дозволь заплющити очі, я більше не можу. – Мимоволі починаю благати. Усвідомлюю якою жалюгідною виглядаю, та не можу впоратись зі страхом. Мною трясе настільки сильно, що моє тремтіння можна побачити навіть на відстані. Не впевнена, що після побаченого вже зможу колись нормально заснути. Це жахіття важко буде викинути із власної пам’яті.

– Е, ні, звикай! Тепер це твоя буденність, тепер ти бачитимеш тільки це. І я зроблю все, щоб твій страх досяг свого апогею. 

– Я зроблю все, що накажеш, тільки припини.

– Ти й так зробиш все, що накажу. Я міг би тебе змусити, та щоб зайвий раз не витрачати на тебе свої сили, я трішки підстрахувався. – Він спрямовує свою руку на дзеркальну поверхню спинки ложа і в ній я помічаю відображення непритомного Тео.

– Ні! Ти обіцяв, що нікого не чіпатимеш, якщо я піду з тобою.

– Я ніколи нічого не обіцяю, затям це собі раз і назавжди. Він – моя гарантія, що ти будеш слухняною рабинею. За кожен твій промах я випробовуватиму його на міцність. 

– Я все зроблю. – Крізь сльози шепочу.

– От і добре. Тепер знімай свій одяг.

– Навіщо?! – я не встигаю усвідомити, що запитання із моїх вуст вилетіло швидше, ніж я встигла обдумати його наслідки, як знову бачу Тео, який корчиться від болю. 

– Припини, припини! – кричу й зі сльозами підводжусь із підлоги, намагаючись тремтячими руками  позбутись свого одягу.

– Я не люблю зайвих запитань. Я сказав – ти робиш. Твоє зволікання – його муки.

 Пек звільняє мене від ланцюга, щоб він не заважав. 

– Все знімай! – волає, коли я зупиняюсь на білизні.

 Зціпивши зуби, я продовжую. Він обходить мене, насолоджуючись моїм німим відчуттям приниження, сильніше якого, я ще в житті не відчувала.

– Дивно, як на людських жінок впливає нагота. Здається, що гіршого приниження для вас й не придумаєш. Забули вже як голими по саду бігали – Тонке почуття гумору цього монстра вже починає діяти на нерви, а його огидний сміх й того гірше.