Розділ 11. Моя

Ері

– Ну як все пройшло? – одразу кидається до мене, коли полісмени залишають палату.

– Казали, що ти поводишся аж надто підозріло – легка посмішка на моєму обличчі викликає в неї гнів.

– Не смішно! Я й справді хвилювалась, щоб не довелось носити  тобі передачі у в’язницю, телепню!

– Боялась, що мені б не личила їх форма?

– Ти хоч колись можеш бути серйозним?

– Я все владнав, тим більше їх начальник мій старий боржник. Не знаю як я міг про це забути.

– І багато ще в тебе таких боржників?

– Немало. Людям завжди щось потрібно і вони готові за це щедро платити. Навіть якщо платити доводиться власною душею.

– Як ти пояснив полісменам появу вогнепальних поранень? Чи твій боржник і це владнав?

– Сказав правду й описав нападників. Сподіваюсь, що тепер вони нам не дошкулятимуть.

– Але я була з тобою. Про це можуть довідатись. Тоді з розпитуваннями прийдуть вже до мене, а може й до Марка.

– За це не хвилюйся, тебе ніхто не допитуватиме, як і твого брата. Хоча, якщо хочеш, допит тобі можу влаштувати і я. – Повільно, наче звір перед нападом, підходжу впритул до Елі, нависаючи над нею.

– Ти й так постійно мені їх влаштовуєш. З мене досить.

– Ну то що, проведеш свого нареченого додому? – зосереджую увагу саме на тому, як вона мене назвала лікарю.

– Йди до біса! Я змушена була сказати їм, що твоя наречена, щоб мене не виперли із палати.

– Звичайно – насміхаюсь з того, як намагається виправдатись переді мною. Оченята бігають, погляд винувато опускає, а щоки вкриваються густим рум’янцем. Обожнюю як вона ніяковіє.  – Як твоя мама? – запитую те, що, на мою думку, вона б хотіла від мене почути. Не знаю чому я так цим почав перейматись, та факт залишається фактом.

– Сьогодні вранці їй зробили операцію, хоч і планувалась вона на завтра. Все пройшло успішно. Дякую, що поцікавився.

– Значить тепер ти вільна? – повільно пропускаю пасмо її волосся через власні пальці, насолоджуючись його шовковистістю й м’якістю.

– Зараз мама відпочиває, а я саме збиралась додому. Після ночі у лікарні мені потрібен душ, нормальний сон й тепла вечеря.

– Ти приїхала мотоциклом?

– Так.

– Підкинеш додому? – Моє прохання щиро її дивує.

– А тобі ще не рано залишати лікарняну палату?

– Я запевнив, що за мною нагляне наречена. Ти ж не кинеш свого бідолашного на одинці? – знову змушую її зніяковіти.

– Бачу, тобі вже значно краще. – Здогадується, що я мав на менті, ставлячи їй це запитання.

– Можливо твоя присутність на мене так позитивно впливає. – Хитро усміхаюсь. Та, чорт побирай, я з нею фліртую!

– Ти ж сам намагався позбутись моєї компанії. – Не забуває нагадати мені про те, що ще зовсім нещодавно наполегливо переконував її, що нам краще більше не бачитись.

– Я передумав. Хто про мене подбає краще, як не власна наречена. Та й тепер можна не хвилюватись через покидьків, які мене підстрелили. Сумніваюсь, що після моєї розмови з поліцією у них буде час на мої пошуки.

– Ну тоді поїхали.

 Після поїздки байком, вдаю, що мої рани розболілись сильніше й мені важко самому дійти додому. Знаю, що Елі не залишиться осторонь й захоче допомогти. І я не помиляюсь. Вона стає поряд й підставляє своє плече. Сумніваюсь, що втримала б мене, якби я й справді був знесиленим. Простягаю їй ключі й вона відчиняє двері.

– Показуй, дорогу до своєї кімнати – наказує Елі.

– Так одразу? – єхидно посміхаюсь.

– Тобі потрібен постільний режим. Ти ж не хочеш, щоб історія з аварією повторилась? Якщо не жалієш себе, то хоч про свої мотоцикли подумай.

– Складеш мені компанію, щоб мені не було страшно самому?

– Я думаю, ти впораєшся й без мене.

– Допоможи спочатку дістатись ванної? Мені потрібен душ і свіжий одяг.

Вона заводить мене всередину й вмикає воду в душовій кабіні.

– Допоможеш? – вказую на свою сорочку. – Однією рукою буде трохи складно.

Елі нічого не відповідає тільки повільно починає розстібати ґудзик за ґудзиком, важко проковтуючи. Мені невідомо що зараз відчуває і про що думає, бо я зараз думаю явно не головою. Кожен випадковий дотик її пальців до моєї шкіри тільки дужче мене розпалює й затьмарює мізки. Помічаю, як дивиться на мене, як сором’язливо опускає свій погляд з надією приховати власне зніяковіння.

 Я ледь стримуюсь, щоб, в пориві шаленого збудження не накинутись на Елі й не почати зривати одяг вже з неї. Коли моя сорочка падає на підлогу, вона трохи відсторонюється зі словами:

– Мені краще піти – намагається якомога швидше покинути ванну, та я не дозволяю їй цього зробити. Моя долоня змикається на її зап’ясті.

– Не поспішай так, я не кусаюсь. – Тепер вже я сам повільно наближаюсь до неї й підхоплюю її на руки, заносячи прямо в одязі до душової. Зараз я про біль взагалі не думаю. Ейфорія від збудження затьмарює все. Я бажаю її до нестями.