Розділ 10. Доля

Ері

 Вона все ще злиться, намагається приховати від мене власні почуття й тільки коли її цілую – стає справжньою, більше не ховається за маскою цілковитої байдужості, від якої мене чомусь конкретно штормить. Саме ця емоція на її обличчі, а точніше повна їх відсутність мене чомусь неабияк дратує й провокує на дії, які важко передбачити навіть мені. Знаю, що повинен відпустити, та якась частина мене просто не бажає цього робити, не хоче коритись, бунтує всередині й це виводить із себе. Як я вже й казав: «Я сам собі не належу» і це не може не лякати. Нова зустріч з Елі тільки все ускладнила ще більше і в цьому тільки моя вина. Я сам хотів побачити її реакцію на моє повернення, а міг просто відмовитись від перегонів й дозволити іншому змагатись з нею за першість. Саме мені закортіло, щоб вона все кинула і поїхала зі мною, хоч такої необхідності й не було. А якщо й була, то точно не в тому, щоб допомогти мені із пошуками відповідей.

 Чорт! Та чому ж вона така солодка? – ніяк не вдається взяти себе в руки. На силу відриваюсь від її розчервонілих й злегка припухлих від мого поцілунку губ.

– Мені вже час – шепоче і повільно віддаляється, наче від звіра, який готовий у будь-яку секунду напасти. А я продовжую стовбичити, наче закам’янілий й проводжаю поглядом її зникаючу в далині постать.

 Потрібно було самому викликати для неї таксі, та я банально злякався, що ще одна секунда поряд й моя протестуюча частина візьме гору й наробить дурниць, про які потім шкодуватиму. Що зі мною відбувається? Що відбувається з Елі? Я так заплутався у всьому цьому людському, що боюсь, що мені вже й не вдасться повернути втрачене, повернути справжнього себе.

 Дідько! Мене ледь не вбили звичайні кулі! Самому смішно. Як таке могло трапитись зі мною? Та й хто найняв тих головорізів? Про мою тимчасову слабкість було відомо тільки батькові й лікарю, якого він покликав. Можна було б припустити, що саме лікар комусь проговорився. Та сумніваюсь, що наважився б. Тоді хто? Хто так хоче скористатись моєю слабкістю? Припустимо, що про це якось довідався Пек. Тільки яким чином? Саме йому була б моя смерть тільки на руку. Покидьок давно про це мріє, та й без магії не обійшлось, що також йому під силу. Всі ниточки ведуть саме до нього.

 Змінивши бинти й дочекавшись вечора, одягаю свою улюблену чорну сорочку, накинувши на неї косуху й сідаю за кермо мотоцикла. Вирішую трохи розвіятись й провітрити голову на чергових перегонах. Востаннє я на них появлявся, коли зустрівся з Елі. Саме час вкотре нагадати про себе. Не добре безслідно зникати на такий довгий проміжок часу. Геть від рук відіб’ються.

 Рани від куль віддають болем й не дозволяють зосередитись на дорозі. З останніх сил намагаюсь ігнорувати ці жахливі відчуття, та вони тільки посилюються й зводять з розуму. Ще ніколи я не відчував себе наскільки слабким, аж самому гидко. Мене миттєво накриває хвиля тремтіння. Повітря довкола здається просто крижаним. Додаю газу, наче намагаюсь відірватись від відчуттів, які мене переслідують й в наступну секунду перед очима постає темрява. Вона настільки густа, наче вибралась із найпотаємніших закутків моєї темної душі. Дороги перед собою я просто не бачу. Все довкола поглинає пітьма й тільки яскравий промінь світла, який швидко збільшується й починає сліпити очі, змушує мене примружитись, а коли я розплющую очі й вони звикають до світла, помічаю, що лежу на лікарняному ліжку.

 – Що за чорт?! – шиплю й роблю спробу підвестись. Різкий рух провокує біль, та я намагаюсь його ігнорувати, вириваючи зі своєї руки катетер. В голові каша. Я нічого не можу зрозуміти. Мене, наче чимось важким вирубали по голові. Намагаюсь відшукати свій одяг й стягнути із себе цю дебільну лікарняну піжаму, чи то сорочку. І в цей момент в палату входить молода дівчина в білому халаті.

– Вам не можна вставати! – робить спроби заштовхати мене назад до ліжка, та я не маю жодних намірів залишатись тут довше, ніж потрібно.

– Зі мною все норм! Дякую за гостинність, та мені вже час! – продовжую нишпорити палатою в пошуках одягу і таки знаходжу його в одній із тумб.

 Дівчина вибігає на коридор, а я за той час встигаю передягтись. Помічаю, що одяг не в найкращому стані, як в принципі, і я сам.

– Негайно поверніться у ліжко! – обертаюсь на голос і помічаю лікаря й чоловіка у формі, які стовбичать на порозі палати.

– Ви не маєте права утримувати мене тут силою – шиплю крізь стиснуті від люті зуби.

– Помиляєтесь. Ви залишитесь в лікарні до приїзду поліції. У вас вогнепальні поранення, а в такому випадку ми зобов’язані були їм повідомити. Тому не ускладнюйте собі життя й втихомирте свій норов. – Озвучує вагомі аргументи лікар і я усвідомлюю в яку халепу вскочив.

– Як я сюди потрапив?

– Вас привезли швидкою з місця аварії, де ваш мотоцикл зіткнувся з деревом. Швидше за все, ви втратили свідомість через значну втрату крові. З такими пораненнями вам не можна було сідати за кермо мотоцикла.

– Дякую за турботу, та я якось сам буду вирішувати що мені можна, а що – ні. – Огризаюсь у відповідь.

– В будь-якому випадку вам доведеться дочекатись поліції й краще вам присісти, якщо не хочете, щоб вас прикували кайданками до ліжка.

 Цей самовпевнений лікар вже починає мене дратувати й виникає непереборне бажання заїхати кулаком по його обличчі. І поки я виношую у своїй голові план втечі, до мого слуху доноситься голос Елі, яка з’являється за спинами об’єктів моєї неприязні.