Розділ 9. Прощання

Елі

Вже вдруге за сьогоднішню ніч його відповідь викликає в мене сльози. Я роблю спробу відсторонитись від Ері, щоб їх приховати, та він не дозволяє мені цього зробити, утримуючи на собі й змушуючи поглянути йому у вічі. Вцілілою рукою він міцно утримує мене за талію. Така близькість розтривожує й обеззброює. В моєму випадку вона відбирає здоровий глузд, який залишається моєю основною зброєю проти його магнетизму. Я повинна думати головою, та це зробити непросто, коли сидиш на ньому, а його омріяні вуста всього за декілька сантиметрів від моїх. І, здається він це прекрасно розуміє і вміло використовує проти мене.

– А тепер зізнавайся, що ж ти приховуєш від мене. Знаю, що щось таки не договорюєш. Вже, якщо у нас сьогодні ніч одкровень, то саме час оголити душу й тобі. – Він поділився своєю правдою і натомість очікує від мене того ж.

– Відпусти мене! Я нічого не приховую. Тобі тільки здається. – Блефую, хоч знаю, що не поведеться. Мабуть, в мене все на обличчі написано.

– Не відпущу поки не почую правди. – Легким дотиком витирає сльозу, яка повільно котиться по моїй щоці.

– Ти не зрозумієш. – Заперечно мотаю головою.

– А ти спробуй мені все гарно пояснити. Можливо мені вдасться тебе здивувати.

– Мені не подобається, що ти все вирішуєш за мене. – Говорю не зовсім те, що хотіла, не те, що важким тягарем лежить на серці. Як тільки мені здається, що от-от я наважусь в усьому йому зізнатись, стає нестерпно важко підібрати правильні слова й заглушити внутрішній голос, який зрадливо нашіптує, що моя правда й так нічого не змінить. Надто глибока прірва між нами. Він для мене, наче заборонений плід. І в цьому є своя іронія. Ми з різних світів, які завжди вважались абсолютно протилежними.

– Яке із моїх рішень тебе не влаштовує?

– Я не хочу, щоб й цього разу ти просто безслідно зник з мого життя і я випадково почула про твою смерть. Не хочу прокидатись посеред ночі в сльозах від моторошних сцен твоєї смерті, не хочу жити з думкою, що я могла чимось допомогти, та не зробила цього.

– А чого ж ти хочеш, Елі? – ні на секунду не відводить від мене свого погляду.

 Вкотре він своїми запитаннями підводить мене до головного, до того, що приховую глибоко у своєму серці. Виникають навіть підозри, що вже й сам про все здогадався й тільки чекає зізнання з моїх вуст. Та я все ще не готова зізнатись про власні почуття в голос.

– Чому тобі так важко відповісти на це запитання? – з цікавістю заглядає мені в очі, наче хоче зазирнути мені в душу. Тепер його погляд ще більш проникливий. Спочатку я думала, що в цьому світі він носить лінзи, щоб приховати темряву у своїх очах, та тепер я розумію, що ця синява – справжня й пробирається у найпотаємніші закутки моєї душі не гірше за темряву.

– Бо я боюсь наслідків. – Шепочу, з останніх сил, стримуючи зрадливі сльози. Мій голос тремтить, видаючи мій стан.

 На цьому моменті Ері припиняє свій допит й тільки міцніше притискає мене до себе, дозволяючи сховатись від його проникливого погляду, та не дозволяє вислизнути із його обіймів. Кожен дотик до моєї шкіри відзивається приємним тремтінням, завмиранням серця й хвилею тепла, яка розходиться тілом. Одразу пригадується сон напередодні його появи у моєму домі й хочеться, щоб подібні моменти ніколи не закінчувались. Та проблема в тому, що подібне я відчуваю тільки з Ері. А зовсім скоро він вкотре безслідно зникне із мого життя, залишаючи після себе хаос у моїй душі й біль у серці.

 Я злюсь на нього, та водночас секунди наодинці із ним роблять мене по-справжньому щасливою. Цей темний ліс подарував мені більше щасливих моментів, ніж я могла на те сподіватись. Навіть думати зараз не хочу, як переживу розставання з ним вдруге. Та я по-справжньому рада, що його смерть виявилась надуманою. Нехай він і втратив свої сили, та не втратив себе. Він все ще той Ері.

 Цілу ніч мені не вдається зімкнути очей. Звуки нічного лісу лякають й викликають сироти на тілі. Я прислухаюсь до кожного із цих звуків й боюсь, що наступний може сповістити про появу батька з Марком, які, мабуть, зараз нас розшукують. Я не хочу додавати їм клопотів, та нашкодити Ері не дозволю, тим більше коли в ньому немає нічого демонічного. Зараз він звичайний чоловік, якому потрібна допомога. Мій батько ніколи не повірить, що такий, як Ері може змінитись, що зможе жити як звичайна людина. В тому, що йому вдасться пристосуватись до такого життя виникають сумніви й в мене, та я хочу, щоб він бодай спробував. Йому потрібен цей шанс і я не дозволю батькові цей шанс в нього відібрати.

 Окрім страху бути спійманими, надокучає ще й холод. В лісі завжди прохолодніше, а на мені з верхньої частини одягу – тільки футболка. Міцно притискаюсь до Ері з надією хоч трохи зігрітись. Поки він при тямі, його міцні обійми дарують омріяне тепло, та як тільки він відключається, що стається доволі часто за ніч, доводиться самій до нього тулитись. І його раптові відключки – ще одна причина мого безсоння. Кожного разу я пильно спостерігаю чи здіймаються його груди під час дихання й прикладаю голову до грудей в області серця, вслухаючись в його ритм. Не дивно, що до світанку, я, наче вижатий лимон. Все тіло болить від незручного положення, а голова – від кількагодинного хвилювання.

– Не схоже на те, що тобі вдалось бодай задрімати. – Говорить Ері, оцінюючи мій стан після вимушеної ночівлі.

– Не вдалось, та це не проблема. Вдома висплюсь. – Підводжусь із землі, обтрушуючи сухостій зі свого одягу й допомагаю підвестись йому.