Розділ 7. Страх викриття

Елі

 Я не чую, що кричить мені Ері, адже вся моя увага прикута до багряної плями на його футболці. Вона повільно розпливається, збільшуючись в розмірах. Я знаю, що звичайні кулі його не беруть, та чи була вона звичайною? Швидше за все, на нього тут чекали, тому знали з ким матимуть справу. Я хочу підбігти ближче, та він різко мене зупиняє, не дозволивши цього зробити. Він намагається прогнати мене, щоб історія не повторилась, скасовуючи нашу домовленість. І я розумію, що якщо зараз не поїду – іншого шансу просто не буде. Заводжу мотоцикл й зриваючись із місця, чую другий постріл, який збиває Ері із ніг. Знаю, що нічим не можу допомогти, принаймні зараз. Якщо мене упіймають, живими нам звідси не вибратись. Я в розпачі й навіть не уявляю, що мені робити, кого просити про допомогу.

 Ері мав рацію, без нього мені вдається покинути кордони селища, та далі я не їду. Я різко розвертаюсь й прямую назад. Я повинна впевнитись, що він впорається. Ховаю мотоцикл у гущавині лісу неподалік й повертаюсь. Знаю, що можу про це пожалкувати, та совість не дозволяє діяти по-іншому. Я просто собі не пробачу, якщо з ним щось станеться. 

 Нишком повертаюсь на те місце, де в Ері стріляли й не знаходжу там нікого. Мороз йде шкірою від усвідомлення з чим можу зіткнутись знову. Не залишається жодних сумнівів, що без магії тут не обійшлось. Куди він знову вліз? Та з його реакції було помітно, що для нього це стало не меншою несподіванкою, ніж для мене. Цього він не передбачив і аж ніяк не очікував. Інакше не проганяв би мене, тим більше на своєму ж мотоциклі.

 Мені вдається непоміченою потрапити у село, де на мене, мабуть, ніхто й не очікував. Пастка призначалась саме для Ері. Плями крові, які я помічаю у траві, приводять мене до сараю, де я ледь не втрачаю свідомість від шоку. Вниз головою висить підвішений і зв'язаний Ері, стікаючи кров'ю. Видовище не для слабодухих. В мить опиняюся поряд й намагаюсь його опустити на землю. Знаходжу стару лопату й намагаюсь перерізати нею мотузку, на якій висить. Схоже, що Ері не при тямі й це мене насторожує. Мені доводиться докласти чималих зусиль, щоб опустити його на землю, водночас слідкую за тим, щоб ворог не повернувся. Мої руки й одяг забруднюються його кров'ю.

– Ері, Ері, отямся! Я не зможу самотужки тебе звідси відтягнути. – Намагаюсь повернути його до тями, адже прекрасно розумію, що сама не впораюсь.

Він на мить розплющує очі.

– Навіщо ти повернулась?! Я наказав тобі їхати додому. – Навіть в такому стані він намагається мене вичитати. Щоправда, виходить в нього не дуже. Розібрати його слова у мене вдається не відразу.

– По-перше, ти не король, щоб наказувати, а по-друге – поїдемо разом. Що не так із цими кулями? Чому ти не зцілюєшся? – черговими запитаннями намагаюсь не дати йому заплющити очі.

– Я не можу. 

– Як не можеш? Тебе навіть отрута ярчука не взяла – його відповідь мене дезорієнтує. Я взагалі нічого не можу зрозуміти.

– Просто залиш мене і йди поки тебе не помітили.

– Підводься! Я тебе тут не залишу. – Підхоплюю його під руку, та він не може втриматись на ногах і ми обоє падаємо. – Ері, ти надто важкий. – Ледь не плачу від безвиході. Знаю, що будь-якої миті сюди можуть повернутись його недруги, а я проти них – беззахисна. Думай, Елі, думай! – бурмочу собі під ніс, відриваючи низ своєї футболки й перебинтовуючи рани. Схоже, що кулі пройшли навиліт. Одна влучила в ліву руку, інша – в плече, неподалік області серця. Ері вдруге непритомніє, попри мої марні спроби заговорити йому зуби.

– А хто це у нас тут? – лунає у мене за спиною, поки я зайнята Ері.

– Чорт! – шиплю собі під ніс, усвідомлюючи всю серйозність ситуації.

 Повільно повертаю голову, зустрічаючись із чоловіком на порозі. На вигляд звичайна людина, та мені б не знати, що може приховуватись всередині. Та й звичайні люди інколи бувають гіршими будь-яких монстрів. Тілом прокочується хвиля тремтіння.

– Хто ви такий? Ви стріляли у мого друга! – Не розгублюючись й особливо не замислюючись над наслідками, виставляю незнайомцю свої претензії. Схоже мій інстинкт самозбереження загубився дорогою сюди.

– У друга? Відколи люди водять дружбу із нечистю? – відкрито насміхається чоловік. – Щось він слабкий, як для демона. – Вказує на закривавленого Ері. – Краще б ти не потрапляла мені на очі. Тепер мені доведеться від тебе позбутись. Зайві свідки мені не потрібно, просили зробити все тихо. – Від його слів мороз іде шкірою.

– Вбити демона – це одне, а за вбивство людини вам загрожуватиме в’язниця. – Намагаюсь тягнути час, в надії, що станеться диво й мене зараз не пристрелять.

– Це якщо тебе знайдуть, а я вмію добре замітати за собою сліди, тому за мене можеш не хвилюватись. – Насміхається з моїх марних спроб заговорити йому зуби й насолоджується своєю перевагою у цій ситуації.

 Мені по-справжньому стає лячно, а Ері продовжує лежати без свідомості, втративши багато крові. Паніка повільно накриває з головою. Я розумію, що допомоги нема від кого чекати. Ніхто не знає куди я і з ким поїхала. А незнайомець довго не зволікає й направляє на мене рушницю. Я просто заплющую очі, міцно стискаючи долоню Ері й готуюсь до найгіршого. Раз… Два… Три… – Подумки рахую секунди.

– Що ти тут робиш? Нам поки заборонено його вбивати – чую голос ще одного чоловіка й повільно розплющую очі. – От чорт! Хто вона і якого біса тут робить – шипить крізь зуби, помітивши мене біля Ері.