Розділ 4. Бонус за послугу

Ері

 На ранок я вже стою біля її домівки. Вона досі орендує цей будинок, де два роки тому згорів мотоцикл, який тоді раз і назавжди змінив не тільки її життя. Мені вдалось дізнатись хто виявився причетним до підпалу, та я не мав змоги зайнятись цим питанням й покарати винного особисто. Та все ще попереду, в мене ще буде така можливість. Він відповість за те, що накоїв. Не люблю забігати наперед, тому зараз я повинен зосередитись на важливіших аспектах мого нового життя й відшукати відповіді, які допоможуть розставити всі крапки над і. Все інше – згодом.

 Наші з Елі життя вкотре перетинаються, історія повторюється, тільки з єдиною суттєвою відмінністю.  Зараз я вже не просто голос у її голові. Тепер я ближче, ніж їй цього б хотілось.

 Та зрештою, я не змушував її брати участь у цих перегонах. Звідки вона взагалі про них дізналась? Елі, Елі, ти завжди знайдеш нові пригоди на свою дупу. Чому ж не сидиться тобі вдома? Хоча, я сам переконував її, що життя надто коротке, щоб проводити його на занудній роботі в чотирьох стінах.

 Десь глибоко всередині я все ж радію, що саме вона виявилась моїм боржником. Минулого разу я зник на цілих два роки. В людей заведено прощатись, а я просто пішов, залишивши мотоцикл, як прощальний подарунок для неї. Я зробив все по-своєму, вчинив так, як вважав правильним. Попередня пригода із цією дівчиною щось в мені змінила, сподіваюсь, що ця – не стане фатальною. Та навіть не зважаючи на небезпеку, яка може на мене чатувати, я все одно впевнено прямую в її напрямку, відключивши інстинкт самозбереження. І ніщо не здатне мене зупинити. Якась невидима сила тягне мене до неї, наче магнітом.

 Стукаю у двері й чую, що вона вже стоїть за ними. Мабуть, бачила у вікно, коли я під’їхав, та все одно не поспішає мені відчиняти.

– Елі, я знаю, що ти стоїш за дверима – змушую її пришвидшитись й вдруге впустити мене у своє життя. Першого разу я увірвався в нього без будь-якого попередження, а зараз хоча б стукаю.

 Двері повільно відчиняються і я не очікуючи запрошення, під оглушливий собачий гавкіт, нахабно завалюю всередину, наче справжній господар. Мені стає цікаво дізнатись чи досі Елі мешкає сама. Та окрім неї й галасливої тварини до нас ніхто не приєднується. Це – добре. Та навіть, якби у неї хтось й був – це б не стало на заваді моїм планам, та й мені зокрема. Якщо я щось задумав, то наполегливо йду до цілі не зважаючи на перешкоди.

– Не очікувала, що стукатиму у двері? – зосереджую усю свою увагу на дівчині, пильно вдивляючись у її обличчя.

– Знаючи тебе, в це важко повірити. Ти радше проберешся у мої сни, або вистрибнеш із димаря.

– Полюбляю бути непередбачуваним. Тобі б цього не знати. Як-не-як колишні наречені. – Повільно підходжу ближче й нависаю над нею. Вона невідривно дивиться мені в очі, намагаючись передбачити мій наступний крок. – Звідки ти дізналась про перегони? – одразу намагаюсь вияснити всі нюанси, які підштовхнули її до такого кроку.

– Від знайомого – відповідає коротко, не вдаючись у деталі. Відповідь не зовсім мене влаштовує тому я спеціально підходжу ще ближче, випробовуючи витримку дівчини.

– Гаразд! Тоді поставлю наступне запитання: Що хотіла отримати за перемогу?

– Не твоя справа! – обурюється моїй допитливості, дратується, що вкотре влажу у її справи.

– Елі, Елі, я б на твоєму місці слідкував за своїм гострим язичком. Тепер я із плоті й крові. – Проводжу пальцем по її білосніжному обличчі, зупиняючись на губах. Помічаю, як важко ковтає й намагається не виказувати хвилювань, та від мене важко щось приховати. Я бачу її наскрізь. Принаймні розпізнавати емоції я не розучився.

– Ти мені погрожуєш? – відсторонюється й повільно задкує, намагаючись збільшити відстань між нами, та натикається на столик біля дивану й ледь не втрачає рівновагу.

 Встигаю впіймати її за руку й притягую назад, розвертаючи спиною до себе. Не залишаю жодного шансу знову від мене вислизнути. Мої руки змикаються навколо її талії, а губи всього за декілька сантиметрів від її тонкої шийки, на якій невпинно пульсує жилка. Цього разу вона навіть не намагається вирватись, адже усвідомлює, що не відпущу і не помиляється. Знає, що засвоїв урок й обдумав кожен її можливий крок наперед. Цього разу, навіть якби дуже хотіла – вислизнути не вдасться, поки я сам їй цього не дозволю. Вона смиренно завмирає у моїх обіймах.

– Погрожуєш після того, як безслідно зник на два роки, змушуючи повірити у власну смерть? – її голос вже не звучить так впевнено, а тілом розноситься дрібне тремтіння. Невже досі мене боїться?

– Я тобі не погрожую, а попереджаю, щоб ти не забувала хто перед тобою. – Тільки після її слів до мене доходить, що вона так обурюється не на те, що вкотре увірвався у її життя, а через те, що минулого разу не попрощався. –  Невже ти сумувала за мною? Чому тебе так зачепило те, що пішов, не сказавши й слова? Відьма розповіла про укус? – продовжую міцно утримувати поруч, влаштовуючи їй справжнісінький допит.

– Що тобі від мене потрібно насправді? – відповідає запитанням на запитання, уникаючи відповідей. Цього вона навчилась у мене. Відчуваю власну манеру. З ким поведешся – того наберешся.

–  Я вже говорив. Невеличка послуга, подорож, яка зарахується як плата за програш.

– Минулого разу невеличка подорож ледь не коштувала мені життя, тому я маю право знати у що ти намагаєшся втягнути мене вдруге. – Її бажання цілком обґрунтовані.