Розділ 2. Найбільша таємниця

Ері

 На мій превеликий подив, замість омріяної насолоди, яку так яскраво передчував на старті, мені стає по-справжньому її шкода. Помічаю як сльози,  які вона намагається стримати, застигають у кутиках її очей. Мені важко навіть припустити що зараз коїться в її голові. Здається, що вона не вірить власним органам чуття. Мені так і хочеться сказати: Це справді я, власною персоною. Та я й сам ціпенію і не знаю як поводити себе далі. Не те я очікував побачити в її очах. Не те хотів відчути. Мені важко розібрати її емоції, важко розплутати цей клубок.

 – Цього не може бути! – тихо промовляє єдине, на що в неї вистачає сил.

 Вона розгублено дивиться на людей, які скандують моє прізвисько й здається, що будь-якої миті кинеться геть, втече звідси якомога далі. Та Елі не звикла тікати від проблем, борючись із собою, повертається поглядом до мене.

 – Я думала, що ти помер. – Сльоза повільно котиться по її щоці і я не можу зрозуміти її причину. Та точно знаю, що це не через поразку. Тоді що спричинило таку реакцію? Чому вона так на мене дивиться? Я вже й сам не радий, що все склалось саме так.

 – Сюрприз! – довго не думаючи, випалюю у притаманній мені іронічній манері.

 Моя відповідь тільки ускладнює всю ситуацію. Помічаю, як змінюються емоції на її заплаканому обличчі. Тепер вона злиться, готова накинутись на мене, наче хижа кішка. Ось це мені вже подобається! Впізнаю свою Елі. І якби я не хотів собі заперечити, та чомусь навіть радий знову зустрітись із нею. Це складно пояснити. Для мене подібне вперше. Я, наче новонароджена дитина, яка тільки пізнає новий для себе світ повний таємниць й загадок. І вона – найбільша його загадка, яку я серйозно налаштований розгадати. Навіть те, що я міг читати її думки, не дозволило мені повною мірою зрозуміти цю дівчину, та неочікувано у мене вдруге появилась така можливість. Появився ще один шанс пізнати її краще і я неодмінно ним скористаюсь.

 – Ти все підлаштував? Знав, що я піду на все, щоб… – на цьому місці вона затинається, усвідомлюючи, що я й сам не сподівався її тут зустріти.

 Минуло чимало часу з останньої нашої зустрічі, тому вірогідність такого збігу була мінімальною, майже неможливою, та як виявилось, доля може бути до біса непередбачуваною.

 – Щоб  що, Елі? Чого ти так хотіла, що пішла на таке божевілля? – навіть на секунду не відводжу свого погляду з її обличчя, щоб не упустити чогось важливого, щоб від мене не сховалась жодна нова емоція.

 – Забудь! Це вже не важливо! Я виконаю твоє бажання якомога швидше і ти пообіцяєш мені, що це буде остання наша зустріч. – Її слова, які вона байдуже вимовляє суперечать тому, що я бачу у її очах. Або мені тільки так здається.

 – Боюсь, що швидко не вийде! Тут як і першого разу все залежатиме тільки від тебе. Хіба ти не рада мене бачити? – вже з іронією додаю після невеличкої паузи.

 – Повертайся туди звідки прийшов! Тобі тут не раді! – твердо відповідає, натякаючи на свою знайому відьму, умови угоди якої я так нахабно порушив й продовжую порушувати. Чомусь складається враження, що ці слова були сказані не через ненависть до мене. Можливо я помиляюсь, та очі не можуть збрехати.

 – Я можу й образитись! Думав, будеш щаслива побачитись зі своїм нареченим – спеціально виводжу малу на нові емоції. – Мені потрібні відповіді, які з твоєю допомогою розшукати буде простіше.

 – Що це означає? Це і є твоє бажання?

 – А це означає, що тобі вдруге доведеться відправитись зі мною у спільну незабутню подорож. Тільки тепер я буду не просто голосом у твоїй голові, як було спочатку.

 – Ні! Я не можу! Справді! Я б допомогла, та… – вона вкотре затинається на найважливішому моменті.

 Що ж вона приховує?

 – І так, це моє бажання. Ти знала на що йшла. – Нагадую їй умови на які погодилась.

 – Але я не знала, що змагатимусь із демоном – вперше вона називає речі своїми іменами. В нашому випадку дає зрозуміти, що ця річ – моя природа. – Так не чесно! Ти сам грав не за правилами! – обурюється ще більше.

 – Я сам встановлюю тут правила і тим не менш, ти погодилась на ці перегони, знаючи, що можеш програти.

 – У мене від самого початку не було жодного шансу. Ти міг скористатись власними силами.

 – Шансів у тебе й справді не було, та зовсім не через мої сили. Я змагався з тобою на рівних. Річ у моїй майстерності водіння, яка куди вища за твою. Та не розчаровуйся! Я можу дати тобі декілька уроків. Та й трималась ти гідно.

 – Йди до біса! – шипить, наче змія.

 – Я тільки від нього! Ти звісно можеш відмовитись платити мені зазначену ціну за свій програш, тільки ти знаєш, що сісти за кермо більше не зможеш. Твій мотоцикл залишиться тут як і будь-яка можливість колись відчути насолоду від поїздки. І вишенька на торті…

 – Я не відмовляюсь! – не дає мені закінчити.

 – От і чудово! Готуйся! Завтра я за тобою заїду.

 І як тільки я одягаю свій шолом й сідаю на байк, щоб ефектно зникнути, помічаю біля Елі одного із посланців, які завжди ошиваються у подібних місцях, щоб скористатись ситуацією й запропонувати свою «допомогу» переможеним. Це змушує мене діяти інстинктивно й замість того, щоб поїхати туди, куди планував й не заважати його роботі, я вирішую втрутитись.