4.2

- Вомон-ле-Тіссен повністю під нашим контролем, - ці слова здалися мені такими важкими, що навіть земля похитнулася. Я прикрила повіки та уважно слухала.

- План Оттавіо спрацював. Наші люди змогли проникнути у фортецю майже без перешкод. Як тільки він розв'язав цю проблему і змусив гарнізон скласти зброю, наша армія перейшла кордон. Гонець, який прибув вранці, повідомляє, що зараз ми контролюємо всю територію Валуа.

Мені довелося зробити глибокий повільний вдих. У голові сплуталися молитви, звернені до Діла та до Двоєдиного. Я не могла зосередитися на жодній з них. Думки займали важливіші питання.

Звіт чогрійця видався мені надто сухим і коротким, у ньому не було необхідних мені деталей. Цьому чоловікові було начхати на долю моїх людей. Він не переживав би про загибель Фредо чи Бертолдо. Не звернув би увагу на вбивство Альби або страту Назаріо. Але для мене це все зараз було набагато важливіше, ніж міркування про те, скільки міст Валуа король і хан уже вважають своїми.

Мені потрібно було знати, чи живий Коррадо і, чи зберегли життя гарнізону. Адже я не припускала навіть думки, що я не повернуся додому. Питання було лише в тому, скільки часу знадобиться Асгейру, щоб знищити армію наших ворогів. А я навіть не сумнівалася, що йому це вдасться.

Коли я знову відкрила повіки, мені довелося зіткнутися з темнооким поглядом хана. Він поклав неголене підборіддя на стиснутий кулак і задумливо спостерігав за моїми діями. Мені довелося нагадати собі, що я баронеса Мілаїри, щоб не здригнутися і не відвести очі.

- Не можу зрозуміти, - повільно вимовив хан Мансур. Він продовжував дивитися на мене, але звертався до чоловіка за моєю спиною: - Як Оттавіо провів вас у фортецю, пройшовши повз гарнізон і не зустрівши опір охорони палацу? Її було так мало? Чи він підкупив усіх, як зробив це на кордоні?

Я програла бій поглядами та опустила голову.

Отже, Оттавіо підкупив воїнів, які мали захищати кордон Мілаїри? Чи зміг якось інакше вплинути на них?

На мої питання відповів Зіяд. Його голос із сильним акцентом я змогла впізнати, не повертаючись:

- Ольдовія зовсім нещодавно була завойована, - Зіяд озвучив факт, який був відомий усьому континенту. Зробив коротку паузу, наче забув потрібні слова, і пояснив: — Оттавіо скористався хитрістю. Він добре знав, що люди, які не брали участь у справжніх битвах, найбільше схильні до реваншистських настроїв. Тим більше, що раніше він був головнокомандувачем. Йому не треба було обіцяти воїнам золото, він просто запропонував їм помститися завойовникам та повернутися до колишнього життя. І вони погодилися діяти проти Мілаїри.

Хан насмішкувато пирхнув і потер вказівним пальцем нижню губу.

А в мене наче відібрали останні сили. Ніби до цих слів мене підтримував невидимий металевий прут, який з дитинства в мене вбивала мати своїми настановами: «тримай спину», «не опускай голову», «ти повинна завжди сидіти рівно»; аж тепер він зник. Плечі стулилися, коли на мене впало почуття провини.

Адже в тому, що сталося, винна саме я.

Асгейр хотів замінити воїнів на заставах. Але я не погоджувалася і наполягала на тому, що чим менше у Валуа змін, тим спокійніше поводитимуться його мешканці. Якою ж я була дурною!

А за мою дурість довелося заплатити іншим...

- Отакої, - багатозначно протягнув хан Мансур, спостерігаючи за моїми метаннями. Мені здалося, що він все ще підраховує, скільки зможе вимагати у короля Джастани, але не вважав за потрібне перервати розмову. – Людям дуже подобається повертатися назад, до звичного та незмінного. Чим вони дурніші, тим більше пручаються змінам, - зауважив він, і нарешті перевів погляд мені за спину: - А далі? Проникнення у фортецю? Що там було?

Я страшенно боялася почути відповідь на це запитання. У мене стискалися легені від спогадів тієї ночі, коли я прокинулася від крику Коррадо. У кімнаті стало мало повітря, коли незнайомий мені чогрієць заговорив.

- Оттавіо підкупив лише кількох працівників кухні. У цьому йому допомогли воїни із застави. І в потрібний час вони підсипали отруту в їжу охорони, а нам відкрили таємні ходи. Ви не повірите, Великий Хане, розповіді не брешуть, під Вомон-ле-Тіссен справжнісінький мурашник. Без Оттавіо ми б не змогли захопити фортецю так швидко.

Мені довелося докласти зусиль, щоб нормально дихати. Повітря стало отрутою, яка тільки обпалювала легені. Я прикрила повіки, намагаючись не показати сльози, які виступили на очах. Гіркота й образа змішалися разом і наповнили мене, намагаючись вилитись через край.

- Який же виродок цей генерал, - хрипко розсміявся хан. - Він отруїв навіть не ворогів, а тих, кого рік тому вважав своїми земляками. Так легко приєднався до Джастани, - Хан скривився і клацнув пальцями, ніби щось усвідомив і хотів акцентувати на цьому увагу: - Запам'ятайте, скільки б Оттавіо не присягався нам у вірності та дружбі, не вірте його словам. Він легко зрадить і нас. Де він зараз?

- Поки що у Вомон-ле-Тіссен, - справно відповів доповідач. - Він уклав договір із королем Джастани. Хотів, щоб йому дали частину армії, але поки що йому дозволили лише радити.

- Значить, правитель Джастани ще не втратив здоровий глузд, - кивнув хан і обернувся до чоловіків, які стояли за його троном. Один із них - наймолодший - був дуже схожий на Мансура. Саме він ступив уперед, схилився до вуха правителя і щось прошепотів.

- Мишеня зараз знепритомніє, - раптом пролунала гучна заява з жіночої половини. Я трохи повернула голову, скоса дивлячись на жінку, яка піднялася на ноги. Її червоне вбрання було прикрашене золотом та камінням. Темно-каштанове волосся, в якому плуталися алмазні шпильки, прикривав, мов казкова вуаль, найтонший шовк. З-під чорних довгих вій, на мене дивилися карі очі. Останні дуже яскраво виділялися через чорні лінії сурми. На мить мені здалося, що ця жінка когось мені нагадує.

Напевно, я виглядала дійсно дуже погано.

- Твоя правда, - без цікавості кивнув хан, окинувши мене поглядом. А потім раптом скомандував: - Забери її.