Адріан Волш
Я не спав усю ніч.
І це бісило мене найбільше.
Я звик контролювати своє життя. Знав, чого хочу, коли хочу й що потрібно зробити, щоб це отримати. Люди рідко дивували мене, а ще рідше змушували змінювати плани.
Але Еліза Беннет…
Вона поцілувала мене, а потім пішла так, ніби нічого особливого не сталося.
Ніби не перевернула мій світ догори дриґом.
Ніби я не провів наступні кілька годин, згадуючи кожну секунду того поцілунку.
Я піднявся з ліжка, провів долонею по обличчю й поглянув на годинник.
Шоста сорок ранку.
Чудово.
Тепер я ще й прокидаюся раніше через дівчину, яка вважає мене самовпевненим придурком.
Телефон завібрував на тумбочці.
Джеймс: Ти сьогодні живий?
Я проігнорував повідомлення.
Через десять секунд надійшло наступне.
Джеймс: Якщо знову через ту Беннет, то я хочу знати всі подробиці.
Я насупився.
Я: Займися власним життям.
Відповідь прийшла миттєво.
Джеймс: О-о-о. Отже, через неї.
Я заблокував телефон.
Мені терміново потрібна була кава.
І, можливо, новий мозок.
Тому що старий, схоже, остаточно перестав працювати.
Еліза Беннет
Я прокинулася з усмішкою.
І майже відразу зненавиділа себе за це.
— Ні, ні, ні, — пробурмотіла я, накриваючи обличчя подушкою.
Я не могла усміхатися через Адріана Волша.
Не після всіх наших сварок.
Не після того, як він доводив мене до сліз своєю холодністю.
І точно не після того, як поцілував мене, а потім відпустив зі словами, які досі крутилися в голові.
«Ти — моя найбільша проблема, Беннет».
Чудово.
Просто чудово.
Я закохувалася в чоловіка, який називав мене проблемою.
Але ж я теж його поцілувала.
І саме це лякало найбільше.
Тому що на одну коротку мить, коли його рука торкнулася моєї щоки, а він подивився на мене так, ніби в кімнаті більше нікого не існувало, я відчула себе особливою.
Наче за його самовпевненістю та холодністю ховався хтось зовсім інший.
Хтось, кого він нікому не показував.
Я хотіла познайомитися з цим чоловіком.
Але боялася, що дорого за це заплачу.
— Елізо! Ти збираєшся сьогодні вставати? — долинув голос моєї сусідки Софі з кухні. — Чи мені викликати рятувальників?
— Ще п'ять хвилин!
— Ти так кажеш уже двадцять хвилин!
Я засміялася й нарешті підвелася.
Сьогодні я вирішила зробити дві речі.
Перша — поводитися з Адріаном так, ніби нічого не сталося.
Друга — більше ніколи не цілувати його.
Принаймні першою.
Я ще не знала, що до обіду порушу обидві обіцянки.
Адріан Волш
— Ти дивишся на двері вже десять хвилин.
Я повільно перевів погляд на Джеймса.
— І що?
Він відкинувся на спинку стільця, ледь стримуючи усмішку.
— Нічого. Просто цікаво, чи ти чекаєш когось особливого.
— Я чекаю каву.
Джеймс поглянув на чашку в моїй руці.
— Звісно. А кава випадково має чорне волосся, красиві очі й гострий язик?
Я поставив чашку на стіл.
— Хочеш дожити до вечора?
— О, це точно вона.
Я збирався відповісти, коли двері кав'ярні відчинилися.
І я замовк.
Еліза.
На ній були світлі джинси, чорний топ і довгий сірий кардиган. Волосся спадало на плечі, а в руках вона тримала телефон і невелику сумку.
Нічого особливого.
Принаймні так я сказав собі.
Тоді якийсь хлопець біля входу усміхнувся їй.
Вона усміхнулася у відповідь.
Я стиснув щелепи.
— Навіть не думай, — тихо промовив Джеймс.
— Про що?
— Про те, щоб піти туди й налякати бідолашного хлопця одним своїм поглядом.
— Я не збираюся нічого робити.
— Ти вже ламаєш ложку.
Я опустив очі.
Чорт.
Металева ложка справді зігнулася в моїх пальцях.
Джеймс розреготався.
— Ти пропав, друже.
— Замовкни.
Але я вже не слухав його.
Еліза помітила мене.
Її усмішка зникла на секунду, а потім вона знову повернулася до свого супутника й щось сказала йому.
Вона мене ігнорувала.
Навмисно.
І, чорт забирай, це діяло.
Я підвівся.
— Адріане, не роби дурниць, — попередив Джеймс.
Я поправив рукави сорочки.
— Я просто привітаюся.
— Так, звісно. А я просто випадково стану свідком убивства.
Я не відповів.
Просто пішов до неї.
Еліза Беннет
Я побачила його ще до того, як він підійшов.
Адріан Волш умів привертати увагу, навіть коли нічого не робив. Високий, у чорній сорочці із закоченими рукавами, з тим самим виразом обличчя, який ніби говорив усім навколо триматися подалі.
Але я знала, що він дивиться на мене.
Відчувала це.
І, звичайно, саме тоді Марк вирішив запитати:
— То ти прийдеш зі мною на вечірку в п'ятницю?
Я відкрила рот, щоб відповісти, але почула голос за спиною.
— Вона зайнята.
Я заплющила очі.
Господи, дай мені терпіння.
Повільно обернулася.
Адріан стояв поруч із нами, засунувши руки в кишені.
— Перепрошую? — запитала я.
Він навіть не подивився на мене. Його погляд був спрямований на Марка.
— Ти чув.
Марк здивовано підняв брови.
— Я, здається, запитував Елізу, а не тебе.
— Марку, — швидко втрутилася я, — я відповім тобі пізніше.
Він кивнув, кинувши на Адріана короткий погляд.
— Гаразд. Побачимося.
Коли Марк пішов, я повернулася до Волша.
— Ти що, зовсім збожеволів?
— Доброго ранку і тобі.
— Я серйозно!
— Я теж.
— Ти не маєш права вирішувати, зайнята я чи ні!
Він нарешті подивився на мене.
— Ти збиралася йти з ним на вечірку?
— А якщо так?
Його обличчя стало непроникним.
— Тоді це твоя справа.
Я засміялася, але сміх вийшов невеселим.
— Неймовірно. Ти щойно влаштував сцену, а тепер кажеш, що це моя справа?
— Я не влаштовував сцену.
— Ти буквально сказав йому, що я зайнята!
— Можливо, я помилився.
Я завмерла.
Це було останнє, чого я очікувала.
Адріан Волш визнав свою помилку?
Хтось, запишіть дату.
— Ти… щойно вибачився?
— Не звикай.
Я ледь не всміхнулася, але вчасно стрималася.
Ні.
Я не дозволю йому знову все ускладнити.
— Послухай, Адріане. Те, що сталося вчора…
— Не сталося нічого, — перебив він.
Я відчула, ніби мене облили крижаною водою.
Він дивився на мене спокійно, майже байдуже.
— Ми поцілувалися, — тихо сказала я.
— Я пам'ятаю.
— Тоді чому ти поводишся так, ніби це нічого не означало?
Він відвів погляд.
Лише на секунду.
Але я помітила.
— Тому що так буде простіше.
Я мовчала.
У грудях повільно розросталося щось болюче.
— Зрозуміло, — нарешті промовила я.
Я взяла свою сумку й зробила крок убік.
— Елізо…
— Не хвилюйся, Волше. Я більше не створюватиму тобі проблем.
Я розвернулася й пішла до виходу.
Цього разу він мене не зупинив.
І я ненавиділа себе за те, що частина мене все ще сподівалася, що він це зробить.
Адріан Волш
Я дозволив їй піти.
І це було найтупіше рішення в моєму житті.
— Ти ідіот, — сказав Джеймс, з'являючись поруч.
— Не починай.
— Ні, я почну. Ти дивишся на неї так, ніби вона єдина жінка на планеті, а потім кажеш їй, що ваш поцілунок нічого не означав?
Я провів рукою по волоссю.
— Я не хочу, щоб вона постраждала.
Джеймс на мить замовк.
— Тоді не роби їй боляче.
Я гірко всміхнувся.
— Якби все було так просто.
— А воно складне?
Я подивився на двері, за якими зникла Еліза.
Так.
Складніше, ніж він міг уявити.
Тому що я знав себе.
Знав, наскільки далеко можу зайти, коли чогось хочу. Знав, як легко перетворюю власні почуття на зброю, коли боюся втратити контроль.
А Еліза заслуговувала на більше.
На когось, хто не змушуватиме її сумніватися у власній цінності.
На когось, хто не відштовхуватиме її щоразу, коли вона ставатиме надто близькою.
На когось кращого за мене.
Але коли я побачив, як вона усміхалася іншому чоловікові, усі мої благородні думки розсипалися на друзки.
Я хотів бути тим, хто змушує її усміхатися.
Тим, кому вона розповідає про свій день.
Тим, до кого вона приходить, коли їй страшно.
Тим, чиї обійми вона обирає після важкого дня.
Я хотів бути її першим вибором.
І це лякало мене більше, ніж будь-що інше.
Телефон завібрував.
Невідомий номер.
Повідомлення:
Якщо ти справді думаєш, що можеш просто погратися з Елізою, а потім викинути її зі свого життя, ти дуже помиляєшся.
Я насупився.
Надійшло друге повідомлення.
Ти не знаєш, через що вона пройшла. І якщо дізнаєшся, то зрозумієш, чому вона нікому не дозволяє наближатися до себе.
Мої пальці завмерли над екраном.
Я перечитав повідомлення ще раз.
Потім утретє.
Через що пройшла Еліза?
Я раптом згадав її слова.
«Я іноді справді починаю думати, що тобі не байдуже. А потім ти знову поводишся так, ніби я для тебе ніхто».
Я стиснув телефон.
Хто б це не був, він знав щось, чого не знав я.
І тепер я мав намір з'ясувати правду.
Навіть якщо вона зруйнує все, що тільки почало виникати між нами.
#719 в Сучасна проза
#458 в Молодіжна проза
романтика, багатий хлопець і звичайна дівчина, ревнощі та таємниці
Відредаговано: 16.11.2026