Похорон

Дзеркало було накрите чорною тканиною. Хлопчик потягнувся, щоб її зняти, руку перехопила мама.

— Не можна, синку, такий звичай. Ліпше попрощайся з дідусем.

— А чому дідуся поклали в коробку? — запитав хлопчик.

Жінка зітхнула. 

— Дідусь тепер житиме з Богом, — відповіла, — всі ми будемо у Його царстві.

— Я не хочу до Бога.. — скривився хлопчик, готовий заплакати.

Ну от, зробила тільки гірше. Вона оглянула кімнату в пошуках когось, хто міг би зайняти малого. Поглядом вихопила свою стару матір, що сиділа в кутку, голосила й заламувала руки — від неї помочі чекати марно. 

— Андрію, — позвала жінка, — забери сина!

Похоронні обов’язки впали на її плечі. Хрускіт виводив з рівноваги. Скиглив син. Традиції були невідступними, треба зробити все правильно. Скоро прийдуть люди на нічні чування, ось-ось приїдуть музики. 

У дверях з’явився чоловік.

— Ну, синку, чого хничеш? 

Він взяв зарюмсаного малого на руки і підніс до труни. Хрусь-хрусь — знову донісся неприємний звук. Хлопчик старався його ігнорувати і не дивитися в ту сторону. 

— Тату, дідусь не хоче жити з Богом.

Чоловік подивився на свого ще надто маленького сина.

— Такі обичаї, друже.

Малий розглядав дідуся, нарядженого в новенький костюм, як на свято. Хрусь-хрусь. Бабуся заголосила в кутку. Хлопчик не витримав і подивився.

— Тату, а чого бабця ламає пальці? — прошепотів.

— Їй шкода дідуся.

Бабуся відкрила рот в німому крикові. Хрусь-хрусь. Малий зажмурився.

Заходили гості, ревли музики. Миготіло перед очима. Червоні хустки, кольорові стрічки. Розмальовані, гучні люди принесли голову кози, напнуту на палю, кров замастила підлогу. Повз гамір чулося: хрусь-хрусь.

Малий дивився, як тьотя Маринка підійшла до бабусі. Взяла стару за зап'ястя. 

— Мамо, годі вам! Гляньте, з якими почестями тата проводжають. Все село зібралося. А зараз що? Люди помирають самі-одні! Лежать, гниють, поки не почне смердіти та хтось не знайде.

— Уу..Устииин.. — тихенько підвивала стара.

— Мамо, Бог забирає найкращих з людей. Наш татуньо.. — Маринка й сама не витримала, очі затопили сльози. — Як же несправедливо! 

Раптом жінка зблідла, похапцем глянула на постать у червоній рясі.

— Зась мені! Зась! — вона відвела руку і з силою гепнула себе кулаком по губах. І ще раз. І ще. Поки з роту й носа не потекла кров.

Щось смикнуло Маринку за кофту. Сіпнулася, обернулася.

— Тьоть Марин, а що це за.. — малий запнувся, — страшна тьотя в червоному платті?

Хлопчик не помітив, коли вона зайшла до хати. Чим довше дивився, тим страшнішим ставало її обличчя. Коли відводив погляд, то забував, як вона виглядає. 

— Це Проповідник, а не тьотя, — Маринка присіла навпочіпки й зашепотіла малому. — Це не плаття, а спеціальний одяг. Поводься з Ним чемно, я тобі потім все розкажу.

«Пора» прозвучало нізвідки й звідусіль водночас. Четверо крепких мужиків підійшли до труни, підняли її догори і вмостили собі на плечі. Люди почали шикуватися. Прямували за Проповідником. Йшли задом наперед.

Хлопчик сидів у батька на руках. Чоловік міцно притис голову сина собі до грудей. Малому боліло, батько тримав надто сильно.

— Не обертайся, синку, не можна.

Коли чоловік поставив дитя на ноги, той з цікавістю розглядав розриті могили. Хотів зазирнути до однієї, але батько сіпнув за руку, а мати звеліла набрати землі.

— Мамо.. — вагався малий.

— Давай, синку, такий звичай.

Хлопчик розтис кулачок. Брудна грудка полетіла вниз, стукнулася об дерев’яний бортик труни і розкришилася. 

Дідусь дивився на них із ями широко відкритими очима. Він востаннє спробував закричати, та кляп сидів міцно, пропускаючи лише глухий рик. Залізні скоби намертво скували змучене старече тіло. Кілки в руках і ногах не давали поворушити й пальцем. Погляд метався від одного обличчя до іншого, та через сльози, що заповнили очі, він вже не міг розрізнити, хто є хто.

Люд повертав до села. Затягнули тужну похоронну пісню. Біля могили лишилася постать в червоному. Янгольські жіночі голоси високими нотами летіли в небо, тяжкий гортанний спів чоловіків падав у надра землі. 

«Мені не нагорнуть високу могилу, трава навкруги не зросте.

Пожре мене темная ніч чорнокрила й кривавим рядном зацвіте.

Червоному Варгу і душу, і тіло віддам без жалоби і сліз.

Щоб в небі жевріло червоне світило й не падав отруєний слиз.

Щоб дощ із каміння не бив нам посіви, щоб скот заживую не гнив,

Щоб з жерла пекучої лави розливи на нас милий Бог наш не лив…»