Глава 2. Флешбеки з минулого

Декілька місяців тому

Катерина витирає зі столу крихти, що так безпардонно залишили відвідувачі кафе. Ще й пішли собі, не поклавши чайових — без цього працювати було морально складніше. Взагалі в роботі офіціанта єдина приємність — це чайові та можливість збільшити власний гаманець. В усьому іншому сфера обслуговування була лайном. Ще й тоді, коли ти працюєш в забутому Богом місці. На жаль, Бог те місце забув чи взагалі про нього не знав, а ось місцеві неінтелектуали навіть поважали забігайлівку. Мешканці мікрорайону не дуже радісно, проте щиро називали заклад наливайкою.

А Каті доводилося тут працювати, щоб отримати хоч якісь гроші. Виплати від держави їй як сироті цього місяця були останніми. Далі у неї починається вільне плавання. Троценко про себе думала, що точно варто змінювати місце роботи. Але вона так не любила зміни, що не поспішала шукати щось нове. Кидає посуд до загальної гори — дякуватиме, що сьогодні не її черга мити купу бруду.

— Катю, там за твоїм столиком чоловік вже десять хвилин просто так сидить, — гучний голос з нотками незадоволення роздається на кухні. Троценко зітхає та йде в залу, моніторить поглядом всіх присутніх та дійсно помічає у своїй зоні чоловіка, до якого не підходила. Чіпляє на обличчя ввічливу посмішку та йде. Приймає замовлення, перепрошує про затримку. 

Чоловік точно незадоволений. Проте Катя відчуває, як попри власну роздратованість, він тримається. Не дає собі кричати. Це її підкуповує. Вона намагається не перетнути рису, за якою щира ввічливість перетворюється на зайву солодкість. Просить додати до його замовлення каву. Минулого разу він її пив — Катя то запам’ятала.

Коли приносить йому напій, ще раз просить вибачення. Чоловік підіймає брову:

— Це того не коштувало.

— Ви не накричали на мене, як інші. Це того коштувало, — ще раз усміхається. Відвідувач у відповідь теж ледве підіймає кутки губ догори, не дозволяючи собі щирості та відкритості, чи що.

— Гаразд. Тоді чекаю на іншу частину замовлення, — видає чоловік. Катя йде на кухню, питає про готовність їжі та повертається в залу. Розглядає свого клієнта. Він тут вже не вперше — другий чи третій раз у її зміну. Він відрізняється значно від інших відвідувачів кафе.

Частіше до них приходять або підлітки, яким не вистачає грошей на нормальне місце, або місцеві пияки. Іноді деякі навіть романтику з однією потяганою розою в стаканчику робили. Він купував їй пиво і жменьку солоних горішків, вона тримала його за руку.

Цей гість був інший. Катя відчувала, що він знає собі ціну. Тримається гордовито та впевнено, дивиться на всіх не те щоб звисока. Він сам знаходиться вище. Ще й красивий. Об’єктивно гарний. Катерина дозволяє собі трішки помилуватися. А далі її чекає рутинна праця — їжу винеси, тарілки прибери, стіл витри, клієнтів спробуй втихомирити, якщо прийдуть особливо буйні.

— Дівчино, а мені здається, — тягне той самий клієнт, коли Катерина забирає вже посуд з його столика, — здається, чи ви на мене задивлялися?

— Думаю, що вам здається.

— Так? А я на вас дивився.

— Хм, — Катя бентежиться. Вона звикла давати відсіч тут чоловікам. Переважно це були п'яні та неприємні їй екземпляри. А зараз розгубилася. Тому, що насправді задивлялася на нього. І справді він їй сподобався.

— Не хвилюйся так. Я — Дем’ян, Катю, — чоловік дивиться на її бейджик, що охайно причеплено до робочої сорочки. — А ти до котрої сьогодні працюєш?

— Вибачте, я з клієнтами не… спілкуюсь поза закладом.

— Тож ти хочеш, щоб я тебе запросив на побачення у це кафе?.. — чоловік оббігає поглядом старенький дешевий ремонт.

— Ні, я взагалі не хочу, щоб ви запрошували мене на побачення, — усміхається дівчина. Забирає у нього невеличку теку з грошима та йде якомога далі від нього.  Коли вертається через кілька хвилин з рештою, уже нікого немає. 

Чайові він залишив щедрі.

Катя допрацьовує зміну в дивних почуттях. Наче це не перший пристойний відвідувач. І далеко не перший, хто пропонував їй чи побачення, чи зустріч. Але все одно думки час від часу звертали з потрібного шляху на того гарного чоловіка. 

Виходить Троценко, уже коли на вулиці темніє. Поруч з кафе ще стоїть декілька п’яних чоловіків, що використовують невеличку літню прибудову як свою постійну дислокацію. Катерина намагалась завжди повз них промайнути, не залишаючи нікому навіть шансів до неї причепитися.

Коли вона вже минає веселу компанію та заходить за кут кафе, її хапають за лікоть. Катерина, не встигнувши навіть увімкнути мозок та відчути страх, на голих інстинктах повертається та б’є сумкою, яку до цього тримала в руках, по голові. В темряві Катя не розуміє, якого зросту людина, що їй загрожує, тож декілька разів непогано замахується та потрапляє, здається, по обличчю.

— О боже, тихіше, — стогне явно чоловік, чий голос Троценко чує лише віддалено через власне серцебиття у вухах. Сумку у Каті з рук висмикують. — Я не маніяк!

Машина, що проїжджала повз, ледь мазнула світлом фар по них. І Катя нарешті розуміє, хто перед нею.

— Ви? Що ви тут робите? — кричить від напруги, що досі її не відпустила. Той самий відвідувач з кафе незадоволено дивиться на неї та намагається однією рукою тримати її та сумку, іншу притискає до обличчя.