Глава 1. Як Еліє або майже Челентано

Дем'ян майже відразу розуміє, що йти через ліс короткою дорогою — ідея дурна. Навіть не так. Тупіша ідея. Ніби він не знав до того самого моменту, що тут уже котрий рік поспіль живе сімейство кабанів.

Кабани, що дивляться на чоловіка, теж думають, що він придурок, яких пошукати.

Дем'ян дивиться на велику череду з диких тварин. Вони дивляться на нього. Ні іскри, ні бурі. Тільки швидкі прорахунки в голові, куди ж відступати, щоб не довести ситуацію до бійки з кабанами. Праворуч від чоловіка — кущі кропиви, терпимо. Зліва – болото. Неприємно.

— Вітаю, Демчику, ти лох, — бурмоче собі під ніс. І вже до кабанів: — Хлопці, може розійдемося мирно?

Чоловік не знає напевно, чи можна відступати. До собак, левів не можна повертатися спиною. А до кабанів? Чому, чорт забирай, ми в школі вчимо, як поводитись у тундрі чи савані, а на звичайний наш місцевий ліс ніхто не звертає уваги?

Кабани роблять кілька кроків уперед. Дем'ян — назад. Випадково ступає з доріжки й ногою промазує в чагарники кропиви. Волоски на стеблах обпікають ногу. Але Дем'яну навіть не вистачає часу скривитися. Розлючені його вигуком кабани стають ще агресивнішими. Чоловік плює на всі правила перестороги та просто мчить назад. Він не знає швидкість бігу кабанів і не розуміє, як скоро його можуть наздогнати. Але адреналін здорово у крові збільшує бажання жити.

Вибігає з проліску на ґрунтову дорогу. І не розуміє, чи женеться за ним взагалі хтось. Про всяк випадок, не зменшуючи темпу, помчав до машини. Дихання майже не збивається, спасибі тренуванням на задньому дворі.

— Скоротив, трясця, — Дем'ян оглядає свою ногу, вже сидячи в машині. Він її спеціально залишив на з'їзді з асфальту. Думав, що після сезону дощів ґрунтові дороги ще не просохли. А ось поля треба було перевіряти вже. Нові технології, які він рішуче встановив цього року на своїх угіддях, — це добре. Проте йому було легше самому перевірити, чи не зламався комп'ютер, чи не закрив камери якийсь птах.

Пухирі виступають на нозі вже значного розміру. Дем'ян вкотре матюкається, сідає за кермо та їде додому. Чортів день якийсь виходить.

Калиновський вже на під'їзді до своєї ділянки відчуває особливий дискомфорт у пошкодженій нозі. Укус кропиви не смертельний, просто неприємно. Особливо, коли по абсолютно голій нозі проходить близько півтисячі гидких отруйних волосків. Чоловік заганяє свій пікап одразу до гаража. До біса сьогодні будь-які поїздки. Подумки Дем'ян уже опустив ногу у крижану воду і кайфує від відчуття розслаблення. Йому б це точно не завадило.

На вході в будинок мнеться його економка. Або домоправителька. Як назвати. Любов Юхимівна — жінка досить важка. Сам Дем'ян її чомусь порівнював завжди з Мамі з «Приборкання норовливого». Був у них один вайб, який і змусив Калиновського взяти до себе додому сторонню людину. Йому здалося просто в один момент, що то все може бути принаймні потішним.

Хоча й живе економка в окремому будиночку, розташованому на тій самій ділянці, де мешкає Дем'ян, жінка дивовижно була присутня скрізь і одразу. Насадила квітів йому перед вікнами, посадила навіть якусь невелику грядку біля свого будиночка.

— Боже, — картинно хапається за обличчя, — що з ногою, Дем'яне?

— Легкі процедури для відновлення шкіри, — махає рукою, показуючи свою зневагу власними ж каліцтвами. І якщо сам відчував дискомфорт та наче якесь роздратування, показувати його іншим не збирався за жодних обставин. — А що з тобою?

Стосунки Любові Юхимівни та Дем'яна були нетиповими, як за мірками суспільства. Враховуючи їхню різницю майже в тридцять років, обом залишається зручно звертатися на «ти» один до одного.

— Та там до тебе гості завітали, — показує убік будинку.

— Гості? Приїхав Андрій, чи що? Ми, здається, на завтра з ним домовлялися.

— Ні, — заперечливо хитає головою жінка.

— Батьки? Слухай, чого я маю вгадувати?

— Там дівчина до тебе завітала. Мила така, я не змогла її вигнати.

— О Боже. Твоя доброта коштуватиме мені дуже дорого. І що це за дівчина? — допитливо дивиться на економку. То хто там мав завітати, щоб прониклива та сувора місцями Люба пустила її на територію?

— Вона назвала лише ім'я. Але сказала, що з дуже особистого та важливого питання. Я не могла гарну дівчинку виставити з будинку.

— І де вона?

— Так сидить на кухні. Я її чаєм пригощала.

— Угу, на моїй кухні?

У Дем'яна давно був договір з Любою, що вона може приводити будь-кого. Тільки її гості повинні залишатися на її території. У будиночку, що йшов углиб ділянки та майже не попадався на очі самому Дем’яну. До будинку ж Калиновського дозволялося входити дуже вузькому колу людей. В основному це був його партнер з бізнесу та приятель Андрій, батьки, які, дякувати Богу, приїжджали вкрай рідко. І сама Любов Юхимівна, яка стежила за порядком. Іноді до неї приїжджала онука. Та також могла час від часу з'являтися в оселі Калиновського. Але не зловживала його гостинністю зазвичай та полюбляла більше часу проводити на вулиці біля басейну чи в саду.

— Ну, а на чиїй ще кухні? Адже не моя гостя!

— Так могла її виставити геть. І сказати, щоби прийшла завтра.