Розділ 6. Гра

Поки руки працюють, мозок відпочиває. Готування, як і живопис, відволікає та захоплює, несучи мене у світ запахів, смаків та передчуття результату. Саме останнє робить його мистецтвом.

Ти ніколи заздалегідь не знаєш, який буде результат.

Як з'єднаються інгредієнти, як заграють, ставши єдиними. Та чи буде остання точка фінальним мазком, що дарує відчуття повноти та внутрішнього задоволення.

Чи викличе захоплення, ейфорію, чи буде коротко кинуте єдине слово: «Їстівне».

— А чим так смачно пахне? — лунає прямо над вухом.

Від несподіванки я різко здригаюся та відразу відчуваю, як на мої плечі лягають руки.

Дотик одночасно м'який і разом з тим впевнений, сильний, змушує підкоритися.

Мимоволі завмираю, наче маленьке, перелякане звірятко. З одного боку страшно, з іншого — зовсім несподівано відчуття чужої сили дає почуття безпеки.

Немов каже, довірся, і я захищу тебе від усього світу.

— Та що ж ти така сіпана? — з ноткою втоми в голосі вимовляє Макс. — З'їм я тебе, чи що? Пахне смачно, я просто хотів подивитися.

— Це м'ясні пальчики, — вимовляю й дивуюся, наскільки сипло звучить мій голос. Наче я з ангіною не перший день. І в горлі все пересохло, до шалених їжачків усередині. — Зараз вечерятимемо.

— Єлю! — одразу чується рятівний вигук.

Щоправда, голос моєї рятівниці обурений до краю, наче вона попереджає, що милості мені чекати не варто.

Зате, почувши її, Макс одразу відступає, відпускаючи мої плечі.

А мені раптом стає холодно та незатишно. Ніби я залишилася одна в цілому світі.

Маниться обхопити себе за плечі, щоб хоч трохи зберегти ілюзію чужого тепла.

Що ж це зі мною таке?

Єлю, прокинься!

Хочеться струснути головою, щоб скинути ману. І водночас не хочеться втрачати її, немов воно єдине, що в мене є.

— Ти що, — продовжує тим часом малеча, — без мене готувала?

— Не хотіла тебе відривати, — усміхаюся я насупленому й злому горобцю. — А ще хотіла зробити тобі сюрприз. Впевнена, ти такого не їла й обов'язково захочеш навчитися робити такі страви.

Почувши слово навчитися, Маша одразу добрішає й з царственим виглядом махає ручкою:

— Тоді ладно. Але більше без мене не готуй.

Не можу втриматись від посмішки та киваю. А щоб загладити свою провину, пропоную Маші допомогти мені накрити на стіл.

Як я й очікувала, маля відразу радісно береться за роботу.

Скільки ж у ній енергії та бажання спільної праці. Немов бездонний колодязь.

Невже Маргарита ніколи з нею нічого не готувала?

Хоча про що я? Маргарита має бізнес, тому дивно, що в цьому будинку кухня взагалі існує як інтер'єрний об'єкт. І ще дивніше, що Маша має такий потяг до готування.

Стіл накритий, і ми всі разом сідаємо вечеряти.

Макс розташовується навпроти мене, й, щоб випадково не перетнутися з ним поглядом, я намагаюся всю увагу приділити Маші.

— Машунь, — вирішую закинути першу вудку по з'ясуванню джерела такої великої любові до приготування, — а які страви ти знаєш?

Маша моєму питанню не дивується й відразу починає перераховувати, загинаючи маленькі пухкі пальчики:

— Рататуй, киш, суп буйабес і цибульний суп, конфі, кордон блю, нісуаз, гратен, жульєн, клафуті, — пальчики закінчуються, й малеча задумливо заглядає під стіл, ніби розмірковує, чи варто залучити пальці на ногах, чи можна зупинитися.

Я ж, трохи розгубившись від переліку, ляпаю, зовсім не подумавши:

— Це ти зараз якою мовою говорила?

— Французькою, — посміхаючись, відповідає за Машу Макс, — це страви французької кухні.

Ем… Висока ресторанна кухня?

Я із сумнівом зиркнула на свої страви, які вважала досить складними у приготуванні.

Н-да... з ким я вирішила тягатися? Зрозуміло ж, що Маргарита та її сімейство з ресторанів не вилазять. А я тут зі своїми дерунами з начинкою та пальчиками.

— Так, — гордо киває Маша, відволікаючись від спроби продовжити список, залучивши пальці ніг. — І я обов'язково навчу тебе їх робити. Можна прямо зараз.

— А звідки ти знаєш, як їх готувати?

Питання дозріває саме собою. Адже одна річ знати назви страв чуючи розмови дорослих, і зовсім інша стверджувати, що знаєш, як їх робити.

Навіть якщо Маша, як дитина, просто вигадала собі, що вміє це, вона повинна на щось спиратися. І мені дуже цікаво, на що саме.

— Зараз покажу, — схоплюється Маша й маленьким ураганом вибігає з кухні.

Я розгублено дивлюсь їй у слід, не зовсім розуміючи, що вона збирається мені показувати.

Хочеться схопитися й побігти за Машею, але я змушую себе спокійно сидіти на місці. А то Макс дійсно має рацію, що останнім часом я занадто нервова.