Розділ 5. Тандем

Відводжу Машу на заняття до центру розвитку дитини й нарешті полегшено видихаю. У мене є три з половиною години, які я можу присвятити собі. Точніше, з'їздити додому та взяти всі необхідні речі.

Але спочатку я намагаюся додзвонитися до Маргарити, щоб повідомити про нічного гостя.

Як і слід було очікувати, зв'язку немає. Доводиться задовольнятися повідомленням та сподіватися на швидку відповідь. Тому що я навіть не уявляю, як далі поводитися з Максом.

Назад ми обидві з Машею повертаємось переповнені хвилювання та передчуття. Маша в віщуванні обіцяного сюрпризу, я — в очікуванні її реакції.

Насилу й з погрозою, що інакше не буде сюрпризу, вмовляю Машу поїсти.

І ось нарешті настає момент істини.

Ми сідаємо за стіл у вітальні, і я дістаю етюдник із фарбами та пензликами.

— Ти хочеш стати справжньою художницею? — питаю малечу й слідом витягаю папку паперу для акварелі.

— Як ти? — в ту ж мить радісно підсмикує Маша носик.

А я на мить гублюся.

Як я…

Художник-невдаха, картини якого нікому не цікаві?

Ні-ні, безумовно краще. І, на відміну від мене, Маша має шанс втілити свої мрії в життя.

У мене ж… у мене є робота, в якій я хоч якось можу реалізовувати свою фантазію та своє вміння.

І це непогано.

Це краще, ніж нічого, й набагато краще, ніж сидіти десь на касі як заводна іграшка, вимовляючи кожні тридцять секунд: «Пакет потрібен?»

— Краще за мене, — усміхаюся малечі й кладу перед нею чистий аркуш паперу. — Набагато краще.

Маша миттю хапає папір, крутить його, розглядаючи з усіх боків, а потім вихоплює з етюдника перший пензлик, що попався їй до рук.

Але водночас напружено завмирає.

Води ж ще немає.

— Я хочу запропонувати тобі невелику гру. Парний малюнок. Ти починаєш — я продовжую. Обіцяю, що не поправлятиму те, що ти намалюєш. Я малюватиму лише там, де залишиться вільне місце. Згодна?

Маша з задоволенням киває, тож я ставлю на стіл склянку з водою.

Юна художниця відразу тягнеться до жовтої фарби й починає виводити дуже дивну крякозябру.

— Розкажеш, що ти малюєш? Щоб я знала, що мені додавати.

— Це матуся! — з гордістю заявляє малеча й ляпає по центру червону ляпку. — Вона посміхається, бо я не заважаю їй миритися з татом. Вони помиряться і все буде добре.

Ой, ось навіть не знаю, що й казати на це. Що на намальовану крякозябру-маму, що на її радість. Якось дивно чути від дитини, що мама радіє, бо донька не заважає миритися з татом.

Але хто я така, щоб лізти до чужої родини? Моє завдання зовсім в іншому.

Намагаюся не думати про проблеми чужого життя і зосереджуюсь на малюнку.

— Адже матуся на морі. Ти не проти, якщо я саме його домалюю?

Маля радісно киває, і я приступаю до роботи.

Що ж, Маша намалювала маму, але для мене це просто відблиск сонця на воді. І я малюю воду, накладаючи фарбу великими грубими мазками, щоб мама-відблиск виглядала як природне відбиття сонця. А червона пляма перетворюється на одного з червоних ібісів, що зграєю летять уздовж узбережжя.

Пензель сам лягає на папір, і дивна безформна пляма вже не лякає своєю безглуздою формою.

Мені чується шум прибою та шепіт вітру, дзвін сонячних променів та ляскання крил птахів, що шукають собі новий будинок.

— Гарно, — шепоче Маша й, як заворожена, дивиться на малюнок. — Давай ще?

— Давай, — киваю я і дістаю новий аркуш. — Але давай ускладнимо. Я даватиму тобі кольори, й ти малюватимеш саме ними.

На секунду Маша замислюється, ніби сумнівається, а чи не роблю я замах на її волю вираження, але потім все ж таки киває.

Я починаю з ніжно-блакитного, доводжу його до темного, майже чорно-синього, потім даю Маші кольори у фіолетовому спектрі, доводячи до рубінового.

— І що це? — питаю, коли малеча відкладає пензлик.

Папір весь вичерчений корявими кольоровими лініями та плямами, місцями фарби злилися, і я навіть уявити боюся, що це може бути та як доповнювати такий малюнок.

— Не знаю, — таємниче шепоче Маша у відповідь і обережно підсуває мені малюнок. — Але щось дуже гарне. Щоб мамі сподобалося.

— Тоді пропоную зробити тут космос, — теж таємниче шепочу я у відповідь.

Дістаю телефон та знаходжу знімки телескопа Хаббл.

Поки Маша розглядає фото надр всесвіту, я додаю синій, чорний та червоно-жовтогарячий колір. Дозволяю фарбам змішуватись, перетікати, самостійно утворюючи небачений та таємничий малюнок.

— Тепер нам треба зробити зірки.

— А як? — Маша одразу ж відкладає телефон і тягне до себе малюнок.

Я змовницьки мовчу.

Одна моя половина радіє, передчуваючи, в якому Маша буде захваті від способу нанесення зірок. Інша перебуває у тихому жаху від розуміння, скільки потім доведеться мити та прати.