Розділ 2. Небезпечна обіцянка та млинці

Макс

Баси б'ють по вухах, вибиваючи думки. Чужа веселість штучним туманом застилає розум. Гра світла, гучна музика, напої на будь-який смак та друзі. Все це допомагає забутися та відірватися від щоденних проблем.

Але не сьогодні.

Дивлюся на Кіра з його абсолютно розгубленим поглядом і мимоволі ловлю себе на думці, що заздрю ​​йому.

Вголос жартую, по-дружньому підчіплюю, а в самого кішки шкребуть на душі.

Гидко.

Мов зраджую кращому другу.

— Не боїшся пошкодувати потім? — плескаю Кіра по плечу.

Питання безглузде, але я хочу почути відповідь.

— А йому тепер не можна шкодувати, — ірже конем Макар, пхаючи в руки Кіра ще один келих. — Він же тепер у нас одружений. Крок ліворуч, крок праворуч — розстріл.

— Но-но-но, — ледь повертаючи язика намагається обуритися Кирило, — це все завтра. Сьогодні я ще вільна людина.

— Людина — так, — не вгамовується Макар, — але не мужик.

— А, — відмахується завтрашній "одружений", — багато ви розумієте. Я, може, як Макс вчиню. Штамп у паспорті та вільні відносини. Краса ж. Гуляй з ким хочеш, роби що хочеш, а вдома на тебе завжди чекає тепленька постіль.

Хотів кивнути, мовляв, все правильно, мужики, але, як на зло, помічаю біля стійки бару знайому біляву шевелюру.

Чорт! Якого лисого дядька вона сюди приперлася? Я ж спеціально вранці попередив, де я буду!

І помічаю її не лише я.

— О, — тицяє пальцем у бік бару Макар, — а дивіться, хто до нас прийшов. Максе, а чи не по твою це душу?

— Дурепа, — беру й собі келих. — Забийте.

Я б і сам радий забити, та мужики тепер точно не відстануть.

— Слухай, Максе, — подає голос Серьога, ще один мій дружбан, — а серйозно, як воно?

Про що саме запитує Сірий, розумію, лише коли знову повертаю голову до бару.

До Златки підсів якийсь молодик і посилено щось їй заливає. А та, ідіотка, вуха розвісила та красується перед ним. То сукню з плеча приспускає, то лохми свої поправляє.

— Я б йому морду набив, — знову подає Кір.

Морду? Може, раніше я б і набив, а зараз мені тупо пофіг.

— Невже не ревнуєш? — не вгамовується Макар.

От таки пристали.

Але сам дивлюся на свою «дружину з вільними відносинами» і зненацька розумію, що так, не ревную.

— У нас вільні стосунки, забув?

Настрій остаточно падає, і я кидаю швидкий погляд на годинник. Початок першої. Зараз почнеться найвеселіше, гаряче шоу від спекотних дівчаток. Тільки все це набридло, остобісило.

Ловлю момент і наважуюсь піти, пославшись на важкий день.

Друзі знову намагаються мене підчепити, але я з незворушним виглядом прощаюся і звалюю.

Свіже повітря трохи приводить до тями, але гидке відчуття внутрішньої порожнечі нікуди не зникає.

Навпаки, загострюється, ріже по живому, отруюючи усі думки.

Сідаю в машину, врубаю музику та їду додому.

А там ще гірше.

Як там казав Кір, завжди чекає тепленька постіль? Ну-ну, ось цього точно ніколи не буде у вільних подружніх стосунках.

Наступна думка пронизує мозок розпеченою голкою, і я дію практично на автоматі.

Дістаю сумку, скидаю в неї речі, пишу коротку записку та йду назад до машини.

Зараз трохи покатаюся містом, щоб остаточно провітрити голову, а далі подивлюся, що робити. Але одне знаю точно.

До цього будинку я більше не повернуся.

Єля

— Чим займемося? — питаю свій блакитноокий проєкт й опускаю її на підлогу.

Звичайно, спочатку не завадило б привести дитину до ладу. Переодягнути, розчесати, нагодувати, зрештою. Але все це нудно, а мені так не хочеться, щоб Маша з першої хвилини пошкодувала про свій вибір няні.

Поки не бачила Машуньку, навіть не підозрювала, наскільки скучила за нею. Коли вона застрибнула на мене й обійняла своїми рученятами за шию, в мені немов спалахнуло щось, відкидаючи всі колишні прикрощі та нещастя.

Замість відповіді Маша рвонула у вітальню.

Гуркіт меблів, що почали падати, миттєво протвережує мене.

Документи!

Охаю та біжу слідом.

Машка розумна, але навіть розумній чотирирічній дитині нічого не варто зіпсувати документи. Адже все, що мені видала Маргарита, так і залишилося лежати на столі. Включаючи техпаспорт та страховку на машину.

Влітаю у вітальню й ледве встигаю загальмувати, щоб не спіткнутися об власну валізу.

Яка вже розкрита, й з неї, немов за помахом чарівної палички, вилітають мої речі.