Оновлення 1

— Та шо ж ти така вперта? – баба Неля мила підлогу в палаті і ні на секунду не припиняла говорити. Бо хто крім неї  навчить дитину? Сирітка ж, а поруч  нікого немає. Ні родичів, ні вихователя. Психолог з дитячої лікарні лише інколи навідується, а тутешнім лікарям вже точно не до того. – Сказано – пиши листа до Миколая, то пиши! А як не вмієш писати, то малюй! Он, і фломастери  тобі принесли, і альбом, чого ще тре’?

В Діда Мороза Аделіна не вірила з того часу як мама загинула. Тобто вже майже рік.  Вона спочатку не знала, що мами більше немає, гадала, що після прильоту ракети вони обидві потрапили до лікарні, то й просила казкового Діда, щоб все стало, як було. Щоб мама швидше одужала і прийшла за нею, щоб вони разом повернулися додому, до братика.  Але прийшла не мама, а якась чужа тітка і сказала, що мама померла, братика забрала бабуся, а саму Аделіну перевезуть у інше місто для подальшого лікування. Перед тим як піти, тітка вручила дівчинці  льодяника на паличці і сказала:

— Ось, це тобі від Діда Мороза. 

Льодяники з того часу Аделіна зненавиділа, і що ніякого Діда Мороза не існує, зрозуміла. 

Ракета, що вбила маму, самій Аделіні практично відірвала ногу. Лікарі якимось дивом приставили її на місце. С часом вона навіть загоїлася, лише на шкірі від рваних ран утворилися негарні рубці. От тільки на ніжки дівчинка так і не встала – не могла не те що ходити, але навіть спиратися на ушкоджену кінцівку – кісточки не зросталися. Майже рік її возили Україною. І в Одесі вона побувала, і у  Києві, і у Львові – ніде нічим не змогли зарадити. І нарешті опинилася у Тернополі. Бо саме тут знайшовся лікар  який пообіцяв все виправити. Не дивовижним чином, а завдяки складній операції, але дівчинку це не лякало. З невимовною мужністю вона готова була витерпіти що завгодно, аби тільки повернутися до звичайного життя.  

От і поклали Аделінку у дорослу обласну лікарню – саме тут працював той лікар-чарівник, Іван Миколайович Замойський. Прийняли її добре.  Для дитини у відділі навіть влаштували окрему палату, бо в єдиній жіночій, що залишилася тут через війну, місця не знайшлося. 

В новій палаті раніше був кабінет старшої сестри і ще досі стояли велика шафа з документацією  і сейф. А от  громіздкий письмовий стіл  і морозильну камеру винесли. На їхнє місце сестра-господарка примудрилася втиснути аж два ліжка. На одне поклали Аделіну, друге поки що було вільним.  Медсестри подейкували, що після того як Аделіну випишуть, буде у цій палаті денний стаціонар для тих, хто одужує.

В палату рідко хто заглядав навіть попри те, що двері весь час були відчинені. Вона розташовувалась в кінці коридору, де без діла ніхто, зазвичай,  не вештався. А Аделіні того і не треба було.  Їй було тут добре, набагато краще ніж в інших лікарнях, де навколо постійно крутилися люди. Тут ніхто не заважав їй думати про маму і навіть розмовляти з нею, уявляючи, що вона сидить поруч. 

Ні, звичайно, про дівчинку не забували. Їй приносили їжу, в палаті регулярно прибирали, свій щоденний обхід Іван Миколайович починав саме з Аделіни, а після обіду приходила Ольга Іванівна – психологиня з дитячої лікарні. Ірина Денисівна, старша сестра, забігала по сто разів на дню взяти щось у сейфі або в шафі і при цьому завжди питала як справи. Але не вірила дівчинка, що їм є якесь  діло саме до неї, гадала вони просто виконують свою роботу. Ну хіба що психолог дивилася з дивною зацікавленістю і весь час пропонувала зробити якусь дурню, а старша принесла з дому купу м’яких іграшок, ще й набір гарних трусиків подарувала.

Майбутня операція була експериментальною, і коли саме вона  відбудеться Аделіна не знала – лікар поки що розробляв план і тренувався. А Аделіну, тим часом, готували – обстежували, навчали лікувальній фізкультурі, загальноукріплюючі процедури проводили. Вона чітко виконувала все, що призначили, не вередувала і була дуже рада, що її зайве не чіпають. Одним словом, все йшло за своєю чергою. А потім раптом всі як подуріли. Дорослі люди, а насіли скопом – пиши листа до Святого Миколая! Навіть баба Неля, санітарка, он, миє підлогу і товдичить те саме.

Аделіна зітхнула, взяла альбом і почала малювати. Писати вона дійсно не вміла, хіба що друкованими літерами, тут стара не помилилася. От тільки зізнаватися в цьому дівчинка не любила. Адже їй  дев’ять років, а в школі вона майже не вчилася, перший клас навіть не встигла закінчити. Читати вміла, і досить швидко – в усіх лікарнях, де довелося побувати, книжок дитячих було вдосталь, а робити не було що.  Вона і казки читала, і “Пригоди Тома Сойєра”, і “Тореадорів з Васюківки”. А от письмом з нею ніхто не займався.

Отже вирішила Аделіна свого листа намалювати. Нехай буде, якщо всі так наполегливо просять. За одно  і пересвідчиться, що ніякого Миколая не існує, так само, як Діда Мороза. Бо зажадала вона в подарунок не будь що, а смартфон, а хто ж подарує його чужій дитині? Ніколи в житті Аделіна і сподіватися б на таке не стала.  Ні, звичайно, якби мама була жива, вона б у неї попросила… а потім би їй першій зателефонувала. Дівчинка трохи подумала і поряд з телефоном намалювала маму. Бо навіщо їй телефон без мами? Кому дзвонити? 

Батька свого Аделіна не знала, казали, що він загинув ще до її народження, а от вітчим кілька років тому у дівчинки  з’явився. Недовго він з ними прожив, подався на заробітки в Польщу, і з кінцями, бо війна почалася. А мама невдовзі братика народила. 

Дівчинка зітхнула і намалювала поряд з мамою брата. Йому б вона теж залюбки телефонувала, якби він розмовляти вмів. Малий при прильоті не постраждав, він спав у хаті, в тій кімнаті, що єдина залишилася неушкодженою, це Аделіна з мамою були у дворі – дрова в сарай носили. А пізніше його до себе бабуся, вітчимова мати, забрала. Про Аделіну бабця не згадала – чужа вона їй була.  Дівчинка чула  як про це розмовляли психологиня зі старшою сестрою, коли  думали, що вона спить. Виявляється Ольга Іванівна телефонувала бабусі щодо Аделіни, але натрапила на категоричне нерозуміння.