Артикул 6.

До тями прийшла різко, ніби хтось виштовхнув свідомість у реальність. Перед очима досі стояла темрява, невідоме приміщення, в котрому я перебувала, оповивала цілковита тиша. Зосередившись, потягнулася до глибин резерву та спробувала почерпнути звідти трохи магії на власне зцілення. З першого разу, як і наступних трьох, не вийшло. Та я не впадала у відчай, пробувала знову та знову, аж поки не відчула, як тепле світло прорізається крізь пелену мороку.

Це була моя маленька перемога над собою.

За наступні двадцять хвилин я повністю прийшла до тями. Звелася на ноги, почала розглядати місце, в яке потрапила. Для мене, як виявилося, спорудили розкішну в’язницю: дороге широке ліжко самотньо стояло у центрі скляного конуса з обрізаним верхом. Всередині фігури яскраво горіло світло, та ззовні панувала пригнічена півтемрява, в якій важко було щось роздивитися.

Голова моя, до слова, більше не боліла: хтось турботливо наклав бинти на місце удару. Це не аби як дивувало, втім зациклюватися на цьому не стала. Натомість спробувала думками дістати Коліна. Друг, на диво, мовчав.

- Агов, є тут хто? – почала гукати, згораючи від нетерпіння та хвилювань.

Втім, жодного відклику не почула. Ні в перші десять хвилин, ні впродовж наступної години. Змучена впала на постіль, ледве стримуючи сльози. Здавалось, я потрапила у повну безвихідь. Замкнена в невідомому місці, сама, далеко від рідних і друзів, беззахисна перед лицем невідомого ворога… Хотілося вовком вити.

І чому цей нахвалений хлопцями плексус не працює? Чи це з Коліном таки щось трапилася? Всевишній, я тут скоро здурію!

Нарешті до моїх вух донісся ледве чутний звук. Скрипіння, якщо бути точною. Звівшись на ноги, насторожено вдивилась у темряву, зобачивши ледве видимий людський силует.

- Хто ви? – намагаючись бути хороброю, запитала я.

- Ведіть сюди жерця нехай готується, – долинув відголос чийогось суворого незнайомого голосу.

Питання моє залишилося проігнорованим.

Я бачила миготіння людських образів, чула їхні приглушені кроки, але до мене ніхто не підходив, ніхто не слухав, не йшов на контакт. Це злило, дивувало, а найбільше – лякало. Невідомість, котра на мене чекала, здавалася страшним звіром, що було гірше за саме розуміння своєї приреченості.

А ще мене конче цікавила доля Робіна. Куди він подівся? Невже справді всі ці роки був шпигуном вестеронців? У це вірилося важко, та ще більше болю завдавала думка про те, що я довірялась йому як другу, як брату… Ділилася таємницями, почуттями, думками; захищала перед лордом Сеттером; відгороджувала від неприємностей як могла. А що отримала натомість?

Як же мені хочеться вірити в те, що все це – велика помилка, звичайне непорозуміння. Що друг, як і я, закутий десь у цих стінах. Можливо, він також страждає чи взагалі давно мертвий? Це було б значно легше прийняти. Та я не стану вкотре подавати собі хибну надію, не зроблю чергову велику дурість. Двічі розбите серце навряд чи можна буде склеїти.

Із глибин думок мене вирвала поява двох кремезних чоловіків, що ховали свої обличчя за моторошними масками із довгими дзьобами. Вони сунули на мене, мов грозові хмари – на місто: впевнено, невідворотно, грізно…

- Що вам від мене треба? – викрикнула, злякано позадкувавши.

Та мене вкотре проігнорували. І це не аби як злило. Набравшись хоробрості, відштовхнула від себе першого незнайомця й кинулася до жаданого виходу, втім важка рука другого чоловіка вдарила мене по обличчі, змусивши впасти на коліна. У вухах стояв шалений дзвін, місце удару терпло від болю, перед очима все плило… Вестеронці, не гаючи часу, міцно підхопили мене під руки й кудись поволокли. Ноги бовталися в десяти сантиметрах від землі. Я, як могла, пручалася, та користі це майже не приносило. Відчуття наближення мого кінця, змушувало кров у жилах застигати. Знову та знову я пробувала подумки налагодити зв’язок бодай з одним із моїх захисників, та жодного відклику не чула.

- Кар-р! Кар-р! – лунало над нашими головами надокучливе буркотіння ворони.
І знову цей птах – мій вічний супутник – приніс із собою невдачу. Знову він нашіптує мені страшну недолю, прирікає на страждання…

Шлях наш виявився недовгим. Мене привели до якоїсь просторої круглої кам’яної зали. Підвищений рівень вологості повітря натякав на те, що знаходились ми поблизу водойми, а кам’яні коридори, котрими рухались мої кривдники, говорили про гірську місцевість. Отже, вестеронці не полінувалися переміститися до південних кордонів імперії, адже вся інша частина Асенсари розкинулася на Великій центральній рівнині. Хоча хто його зна, чи ми взагалі ще в межах правління потомків Єрея.

Що ж, мені аж цікаво, що буде далі. В море скинуть? Навряд чи, інакше би давно це зробили. Отже, смерть моя ворогу поки не вигідна. Їм від мене потрібне щось інше. І це «щось» швидше за все… магія. Як і говорив Котомас Нересович, мене спіткає доля Лейли. Одначе, для чого турбуватися про мою рану, якщо кінець кінцем мене однаково вб’ють? Ніде не бачу логіки.

- Покладіть її на вівтар, – наказав моїм кривдникам високий худорлявий стариган, зодягнений у темно-синю рясу. В руках він тримав невеличку стару книжку, а ще новенький кинджал зі шкіряним руків’ям. І нашіптувало мені моє шосте чуття, що скоро ця зброя ласкаво обійме моє горло.

Рельєфний камінь неприємно холодив шкіру. Руки та ноги скували міцними ланцюгам, котрі завдавали болю при кожному русі. Навіть нашийник якийсь почепили. Словом, становище моє вкінець стало паршивим.

- Кар-р! – знову заволала ворона.

- Спокійно, допельгангере, нічого з нею не станеться, – звернувся до птаха невдоволений дідуган.

Схоже, навіть прибічники Хаосу не захищені від маразму. От би цього індивіда ще й сердечний напад у потрібний момент схопив.

- Починаємо! – скомандував тим часом він, наблизившись упритул до вівтаря.

Слідуючи наказу жерця, зовсім юний хлопчина вийшов у центр зали та встав у межах накресленого білим кола. На перший погляд, невинна дитина хижо всміхнулася. У його очах не було й каплі співчуття чи співпереживання, лише холодна байдужість. Стариган тим часом взявся читати якісь ритуальні молитви. Тривога в серці почала посилюватись. Я істерично шукала вихід, якийсь порятунок, втім не могла нічого вдіяти. Остання надія стрімко покидала моє серце, залишаючи сам на сам із тваринним жахом.