Артикул 6.

- …Ваша магія унікальна тим, що є невичерпною. Проте ваш внутрішній резерв поки сильно обмежений, малий, бо нетренований, не навчений черпати енергію із джерел, що вас оточують. Усе, наділене життям, підвладне вашій волі. Але не забувайте, студентко, що ця воля може як зцілити, так і завдати шкоди. В цьому ділі головне ретельно стежити за власними емоціями, тримати їх під контролем і не дозволяти керувати собою. Розумію, що у вашому віці це велика рідкість і надзвичайна складність, проте достатньо просто пам’ятати свою мету: лікування! – попри мою повну готовність переходити безпосередньо до практичних тренувань, леді Ріссоль перші наші заняття вирішила присвятити винятково теорії. Мені такий перебіг подій подобався мало, адже хотілось якнайшвидше побачити бодай якийсь результат. Втім я чудово розуміла, що теоретичні знання не менш важливі. А тому смиренно слухала наставницю, зосереджуючи на її словах усю свою увагу.

- Перш за все, ви повинні навчитись бачити проблему, котру потрібно усунути, – тим часом продовжувала віщувати суворим тоном леді Ріссоль. - Те, як ви це робитимете, повністю залежить від вашого внутрішнього магічного чуття. Це повинне бути миттєве розуміння, котре підштовхне вас до інтуїтивних маніпуляцій. Не переживайте, з часом усе додасться, потрібна лише практика.

Попереднього разу ви достатньо швидко та добре впорались. Одначе. чимало енергії розсіялось задарма. Мабуть, розпочнемо практику із медитацій, вони допоможуть вам витрачати магію достатньо економно, а проте не менш ефективно.

- І коли ж ми перейдемо до вивчення заклинань і всіх цих тренувань? – нетерпляче запитала я.

- Орієнтовно з наступного тижня. Проте сподіватись ви можете поки тільки на медитаційні техніки. Далі йти немає сенсу. Поки ви не навчитеся стримувати свої енергетичні потоки, про жодні закляття й мови бути не може.

Розчаровано видихнувши, підперла голову рукою, мріючи про той час, коли чари стануть для мене чимось буденним, легко доступним.

Опісля індивідуального заняття, вже менш оптимістично взяла курс до ректорату. Шлунок мучився від голоду, а голова – від отриманих за день знань, втім, у моєму мозку ще залишилось місце для опрацювання інформації «Щоденника Поцілованого Світанком». Пам’ятається, минулого разу я закінчила на найцікавішому.

Проте, в’їдливий голос секретарки повідомив, що ректор не бажає сьогодні нікого бачити. І взагалі, він зайнята людина, член імператорської сім’ї, котрому не по чину спілкуватись із такими простолюдинками як я. Останнє, підозрюю, жінка додала власне від себе. І будь-якого іншого разу я б, опустивши голову, почимчикувала в кімнату, та не сьогодні. Моїх злості та втоми вистачало абсолютно на всіх.

- То чому ж тут сидите ви, а не якась вінценосна персона? – холодно поцікавилась я у відповідь на, чомусь образливий, «титул».

Секретар задихнулась обуренням, а я, користуючись її розгубленістю, увірвалась у кабінет ректора, котрий саме сидів у своєму кріслі, обернений обличчям до панорамного вікна, котрого тут раніше не було. Власне, як і вигляду на Червону пустелю, котрий зник, вартувало мені опинитись у кабінеті.

- Пробачте, лорде Сеттер, я намагалась її стримати, але ця дикунка… – почала було виправдовуватись секретар, що влетіла слідом за мною, однак ректор перебив її одним помахом руки.

- Можете бути вільні, – суворо промовив той.

- Ідіть звідси, студентко! – спробувала мене виштовхати із приміщення самовдоволена жінка.

- Не вона, – зупинив її голос керівника, - а ви.

- Але ж…

- Геть! – викрикнув лорд роздратовано, та так, що і я здригнулась.

У ту ж мить ми залишилися з ним удвох. У напівтемному приміщенні з усе тим видом на Червону пустелю. Тепер я почувала себе дещо розгубленою. Загальна атмосфера чудово давала зрозуміти, що з Арсеном Сеттером не все гаразд. І причина цьому була мені прекрасно відома.

- Чого вам, Селесто? – першим озвався чоловік, і голос його на цей раз звучав дуже втомлено. Так, ніби всі проблеми світу разом впали на його плечі. Захотілось якось утішити принца, відвернути від похмурих дум і взагалі від усього неприємного.

- Запрошую вас на вечірнє читання за чашечкою гарячого какао зі смачними панкейками, – заявила, погоджуюсь, досить нахабно. Втім мене тішила думка, що я нічого не втрачаю та нічим не ризикую.

Мага моя відповідь, зрозуміла річ, неабияк здивувала. Він точно не очікував від мене такої самовпевненої поведінки. Та, схоже, гадав, що я з ним жартую, на що натякали насмішкувато викривлені куточки чоловічих губ.

- Відмови не приймаються, творіть свій портал, і ходімо, – награно суворим тоном заявила я, вкінець розгубивши весь свій страх. І дуже доречно в цю мить забурчав живіт. До слова, не мій.

- Що це за спектакль ви тут влаштували? Гадаєте, зі мною можна розмовляти подібним тоном? – попри усмішку, в голосі ректора з’являлись нотки дратівливості.

- Зовсім ні. Одначе, нас об’є…

- Немає жодних «нас»! – прикрикнув чоловік таким злим голосом, що я, здригнувшись, відступила на декілька кроків. - Ви останнім часом занадто багато собі дозволяєте. Не забувайтесь, Селесто. Я – ваш ректор, ваш принц, а не близька подружка, з якою ви можете поводити себе так неформально. Знайте своє місце!

Оце та-а-ак! Переймаєшся, хочеш допомогти, підняти настрій, а тут… Одне невдоволення та невдячність.

- І справді, що це зі мною? – я ледве стримувала сльози, втім говорити намагалась твердо, аби цей тиран не здогадався, що його слова змогли мене зачепити. - Мабуть, через життя у провінції я просто звикла вважати всіх рівними, ставитись до кожного, як до друга…

- Ми з вами не друзі, – вкотре перебив мене принц, змусивши сумно посміхнутись.

- Так. Це вже точно. Пробачте, що змусила терпіти свою компанію. Гадаю, нам варто придумати інший формат перекладу щоденника Ніккеля Даммеля.

- Мені він більше не потрібен, – байдуже промовив лорд Сеттер, кинувши згадану книгу на стіл. - Заберіть її собі, якщо вона дійсно для вас така важлива.