Артикул 2.

- Я ж говорила, що ти – тимчасова іграшка для нього, – шлях мені перегородила самовдоволена Азра.

- Загубись, – бовкнула неприязно та спробувала обійти цю язикату Варвару.

- Тобі не варто зі мною сваритись, – не замовкала дівчина, - я б на твоєму місці…

- А ти не на моєму місці, – перебила дратівливо. Зверхність цієї панни мене дратувала, як бика – червона ганчірка: - і ніколи на ньому не будеш. Ти паскудиш усіх «тимчасових подружок» Айтвена, проте сама про це «звання» можеш тільки мріяти, бо з такою противною особою гидко навіть поруч стояти, попри зовнішню вроду.

Жорстоко? Не те слово. Але скільки ще можна терпіти це стерво?

- Та як ти смієш, противна мерзото, відкривати до мене свого паскудного рота! – розверещалась леді Кентінгем, мов тривожна сирена. Або просто курка, яку добряче ущипнули за хвіст.

- Годі! – відповісти їй завадив владний окрик Айтвена, котрий, по-хазяйськи притягнувши мене до себе, зміряв дівчину незацікавленим поглядом та солодким голоском проспівав, дивлячись мені у вічі: - Крихітко, я не люблю довго чекати, ти ж знаєш.

- Пробач, відволікли, – натягнуто посміхнулась, хоча, швидше, вискалилась, кивнувши на багряну від злості леді Кентінгем.

- Гей, любчики, ви тут не одні, взагалі-то, – з-за колони виглянула Мейрам Нахасе, від чого Азра аж побіліла, здригнувшись і відступивши на крок назад.

Дивна реакція на «близнючку» Лейли. Хоча від цієї пещеної курки можна всякого чекати. Мабуть, злякалась, що у неї з’явилась нова потенційна конкурентка.

- Ми ще обов’язково поговоримо, – кинула погрозливо чаклунка, після чого з високо піднятою головою покинула залу.

- Не звертай уваги. Якщо й надалі надокучатиме – скажи про це мені, – бойовик попри мій красномовний погляд не поспішав прибирати свої граблі з мого плеча.

- Це все через тебе, – похмуро зітхнула я, таки відсторонившись.

- То ви, типу, пара? – примруживши очі, поцікавилась принцеса Сейнашу.

- Так.

- Ні! – в один голос відказали ми із принцом.

- Що ж, воно й видно.

Що там було видно новій іноземній студентці САДу я так і не дізналась, бо в коридорі появився Арес, що ніс у руках мініатюрний чорний кейс, а за ним вийшов і Коллін, котрого, до слова, від самого ранку я не бачила.

Це так вони мене захищають?

- Як там Котомас? – утративши всяку веселість, поцікавився Айтвен.

- У стабільно важкому стані, нас до нього не пустили, – відповів Арес, попередньо активувавши покрив тиші.

- Винного вже знайшли? – у мене кров у жилах стигла від однієї думки про те, наскільки небезпечних обертів набрала ситуація з моїм родоводом.

- Ні. Вибух був кимось гарно спланований. Це точно не віддалений удар: хтось незадовго до приходу ректора залишив в архіві відтерміноване закляття, зорієнтоване на твою ДНК.

- І що це означає? – уточнила геть тихим голосом.

- Що хтось у палаці не тільки знає про твоє існування, а й чудово обізнаний у твоєму родоводі. І, що найгірше, цей зрадник має високе соціальне становище та допуск до секретних сховищ, – зробив невтішний висновок Коллін.

- Мене також хвилює питання того, яким чином він чи вона дізнався про наші плани та про момент прибуття Котомаса Нересовича до архіву. Хтось із нас, схоже, був необережним і не зміг утримати інформацію, – додав Айтвен, і всі чомусь разом поглянули на мене.

- Що? Чому ви так дивитесь?

- Ти точно нікому не говорила, що ми збираємось відшукати твоїх батьків? – зіщулившись, уточнив принц.

- Ні, – захитала головою, - присягаюсь.

Утім, по виразах облич бачила, що вірили мені друзі неохоче.

- Добре, – втомлено зітхнув Арес, - я цілу ніч не спав, пропоную покінчити з активацією плексусу якнайшвидше.

- Сьогодні у нас трьох іще є деякі справи. Наглянути за тобою не зможемо, тому нікуди не сунь свого гарненького носика. Добре, крихітко?

Моє роздратоване напівгарчання було хлопцю більш ніж красномовною відповіддю. Через цих турботливих параноїків усі мої плани могли полетіти коту під хвіст. У мене немає більше часу на те, аби відкладати похід до дзвіниці, а це потрібно організувати обов’язково.

Що ж, сьогодні ж туди й навідаюсь. От тільки позбудусь небажаної компанії.

***
(Марнамас. Вечір попереднього дня)

Холодними коридорами пустого замку розходилось відлуння чиїхось упевнених кроків. То був самотній чоловік. Гість безжального кривавого імператора, нестримного у своїх завойовницьких бажаннях. От і тепер цей темний блазень вив від нетерпіння врешті-решт заволодіти сонячними землями Єрея. Територією, що у своїх надрах ховала незліченні скарби та джерела чистої енергії, котрими так хотів заволодіти ненаситний Хаос.

- Вітаю, Володарю! – чоловік із напускною повагою схилив голову перед монархом.

- Переходь одразу до діла. Як там Елайза? Вона готова зіграти свою роль? – квапливо запитав імператор.

- Вона повністю одужала й опанувала магію. Гадаю, саме час повернути Мермонтам їх утрачену доньку, – хитро всміхнувся гість, вже відчуваючи на язиці смак перемоги.

- Не радій ще поки. Ти досі не позбувся свого брата, а отже, й половина роботи не зроблена, – суворо попустив союзника раб Хаосу.

- Усе йде за планом, Володарю. Я подбаю про те, щоб стати єдиним спадкоємцем Асенсари, – впевнено заявив чоловік.

- Гаразд, гаразд, вірю тобі. Ти скажи мені от що: ви точно позбулись усіх свідків ритуалу? Нам непотрібні зайві проблеми. Стільки років роботи не повинні зійти нанівець.

- Усю сім’ю Вернерів страчено, а мертві, як ви знаєте, не вміють говорити. Окрім них більше ніхто не знав деталей нашого плану…

У двері раптом гучно постукали, після чого на порозі з’явився вартовий:

- Володарю, якась балакуча ворона наполягає на зустрічі з вами. Ми хотіли її прогнати, та це створіння стверджує, що має інформацію про мага життя, – відзвітував той.

- Маг життя? Хіба всі вони не вимерли? – здивувався темний імператор, після чого звернувся до гостя: - Ти щось знаєш про це?