Розділ 6. Артикул 1.

Цілителі на цей раз приймали мене як рідну. Пані Петра, що доглядала за мною після нападу вестеронців, навіть пригостила чашечкою смачненького трав’яного чаю, що чудово зняв утому.

Втім, цей чудодійний напій виявився малоефективним у лікування магічного виснаження, тому мені традиційно прописали кілька днів відпочинку від чаклування.

- Ти побережи себе трохи дитино, – сварила мене жінка, - ще тиждень не пройшов, а ти в нас уже втретє.

- Та я ж не із власної волі, – розвела руками трохи присоромлено, на що пані Петра лише похитала безнадійно головою.

Ночувати мене змусили в будинку цілителів. Та якби не особисте прохання Ареса, спала б я у своєму ліжечку поруч із подругами. Адже ж вони завтра мене зжеруть своїми запитаннями, а весь час щось вигадувати – надто складно для мого мозку. Я й старі легенди не сильно пам’ятаю, а тут ще нові сплітати, дай, всемогутній, пам’яті!

Втім, я все ж змогла знайти певні плюси у своєму становищі, а саме, скориставшись самотністю, зняла з шиї медальйон, аби перевірити, чи відбулись хоча б якісь зміни в моїй зовнішності. Зізнатись, я досі вірила в те, що минулі метаморфози були випадковістю, проте ця надія безжально згасла, вартувало побачити своє відображення у дзеркалі.

Відтепер білі візерунки виглядали з-під лівого вуха й виходили трохи на шию, у волоссі появилось іще більше білосніжних пасом, а очі просто палали зеленим сяйвом.

- Очманіти, – видихнула розгублено, й гадки не маючи, що з цим робити.

- Кар-р! – окрик ворони, що злетіла з мого підвіконня, змусив здригнутися та злякано закрити вікно.

Параноя дала про себе знати, і тепер у кожній вороні мені ввижався заклятий ворог. Хоч це й здавалось дивним, та нехтувати попередженням своїх рятівниць я не збиралась: трохи не в тому становищі, аби настільки легковажно ставитися до власної безпеки.

Накинувши медальйон назад на шию, із тривожним серцем повернулась до ліжка. Мене ще довго мучили численні запитання, відповіді на котрі я почну старанно шукати вже від завтра. Так, попри всі ті проблеми, котрими щедро нагородили мене боги, я збиралась знайти ще декілька на свою… голову. І коли це моє життя так сильно розцвіло турботами? З кожним днем їх, здається, все більше й більше, а сил і ресурсів для боротьби з ними просто не вистачає. А це всього лиш четвертий день мого перебування на території САДу. Боюсь уявити, що буде далі…

***

А далі почався найзвичайнісінький студентський день. Звертаю вашу увагу на те, що ключове тут слово «почався», бо продовжився він у стилі чотирьох попередніх. Себто приніс нові не благі звістки.

Після обіду студентів усієї академії зібрали в холі центрального корпусу. Народу назбиралась сила силенна, ніде було яблуку впасти. Балкон, до слова, теж ледве витримував викладацький персонал, що бурхливо щось обговорював. Схоже, навіть викладачі не були в курсі причини всезагального збору, що дивувало ще більше.

- Селесто! Ось ти де! – крізь натовп долинув окрик Нереї.

- Подружко, чому ти не сказала, що маєш такого вродливого приятеля? – вискалилась Тенея виразним поглядом вказавши на Робіна, що рухався позаду моїх сусідок.

- Сел, ти куди зникла вчора? Я хвилювався, – і справді стривожений приятель раптом стиснув мене в міцних обіймах, що геть не було на нього схоже.

- Потім якось розповім, – усміхнулась зніяковіло й обережно відсторонилась від друга, зловивши на собі ревнивий погляд Тенеї.

Схоже, хтось не на жарт зацікавився перевертнем. Що ж, я буду тільки рада, якщо між цими двома спалахне полум’я кохання. Руда красуня не погана людина, хіба дещо гіперактивна, чого не скажеш про Робіна. Втім, протилежності мають гарну звичку притягуватись, от і прослідкую, чи так це насправді в житті.

- Знаєш, чому нас тут зібрали? – поцікавилась Нерея, прилаштувавшись поруч.

- І гадки не маю, – похитала головою, - але сумніваюсь, що новини хороші.

- Підтримую, – важко зітхнула дівчина, поділившись: - востаннє щось схоже було в день, коли нам повідомили про загибель Лейли та суворо наказали не ходити до дзвіниці на час ведення розслідування.

- Розслідування? – здивувалась я. - Хіба ви не казали, що її смерть була самогубством?

- Так сказали нам, а як воно насправді було – ніхто не знає. Проте залишити без уваги цей інцидент так чи так не могли, бо стосувався він безпосередньо племінника імператора, тому декілька днів тут вештались геомори направлені особисто лордом Сеттером. Втім, гадаю, вони лиш удавали, що щось розслідують. Смерть звичайної сироти, хоч і з цікавим даром, мабуть, останнє, на що вони хотіли витрачати свій час. Щобільше, імператорській родині було вигідним зникнення Лейли з Айтвеного життя. Він же спадкоємець – таких поєднують шлюбними путами тільки з найкращими претендентками.

- Гадаєш, правитель якось причетний до смерті чаклунки? – шоковано прошепотіла я.

- Тихо! Не говори настільки сміливих думок уголос, – шикнула на мене дівчина, злодійкувато роззирнувшись, - за таке можуть і з академії вигнати.

- Це все так дивно. Лейла для мене занадто загадкова особистість.

- Не для тебе однієї. Усі тут досі дивуються, чому Айтвен віддав перевагу бідній сироті, що, до слова, довго його морозила, а не негласній королеві академії Азрі Кентінгем, котра від першого курсу плющем за ним в’ється.

- Про що це ви? – в розмову вклинився Робін, котрого до цього моменту розважала розмовою Тенея.

- Пліткуємо, – відмахнулась я задумливо.

Парубок хотів було ще щось запитати, однак у цю мить посеред балкону засвітились одразу два портали: один огненно-червоний – із нього вийшов лорд Арсен Сеттер, а інший – блакитний із синіми спалахами, що явив нам фігури Айтвена та Її Високості Мейрам Нахасе. І якщо хлопець виглядам похмуріше за грозову хмару, то дівчина посміхалась на всі тридцять два рівненьких ідеально-білих зуби.

- Прошу хвилинку вашої уваги, – посилений магією голос старшого принца змусив студентів разом затихнути. Дочекавшись повної тиші, чоловік продовжив: - Змушений повідомити, що з певних причин деякий час Котомас Нересович не зможе виконувати свої прямі обов’язки ректора Столичної Академії Дамільтон, саме тому імператор віддав наказ, щоби цю посаду тимчасово зайняв я.