Артикул 7.

Друзі, геть нічого не підозрюючи, вели мене далі. Лише Айтвен зрідка кидав дивні погляди, мабуть, обдумуючи при цьому моє нещодавнє прохання. Сама я продовжувала хвилюватися, але вже значно менше та по геть іншій причині: що означають загадкові слова того створіння, і як саме з вигляду звичайний медальйон повинен захистити мою таємницю? Про якого ворона йшла мова? І невже я в минулому зустрічалась із цими жінками? Адже ж вони чітко сказали: "дар, що я дала"... Стільки запитань, і жодної відповіді.

Плутали ми замковими коридорами доволі довго, одні галереї змінювались іншими, численні музеї дивували погляд своїми екзотичними експонатами, а дослідницькі лабораторії так і манили зазирнути всередину хоча б одним оком. Проте шлях до моєї потенційної пацієнтки вічно тривати не міг, і врешті-решт закінчився, вартувало нам прийти до місця, де приємно пахло травами.

- Це крило – володіння придворного лікаря, – пояснив Арес, - праворуч його лабораторія, далі по коридору – особистий кабінет, зліва – палати для пацієнтів. Мейрам Нахесе у VIP-зоні, що займає весь другий поверх.

Я й не сумнівалась, що таку важливу гостю не обділять увагою. Хоча, судячи з вигляду звичайних палат, другий поверх був VIP-зоною "у квадраті" (мається на увазі степінь).

Нарешті дійшовши пункту призначення, напружено затамувала подих, перш ніж увійти до палати заморської принцеси. Всередині, як і будь-де в замку, переважала холодна розкіш, на фоні якої сильно виділялось бліде тіло сейнашки. Виглядала дівчина не найкращим чином, я би сказала навіть гірше Робінового батька: впалі щоки, потріскані губи, кістляві руки поверх теплої ковдри… Здавалось, переді мною лежав живий скелет з абияк натягнутою поверх шкірою, і це відверто лякало.

- Ну нарешті! В нас обмаль часу. Невідома отрута майже дісталась її серця, – знервовано повідомив чоловік років сорока. Йому й самому не завадив би хороший сон, бо доволі молоде привабливе обличчя нівечила страшенна втома.

- Я вже зіштовхувалась із подібним. Покажіть мені місце поранення, – одразу попросила, вирішивши не гаяти часу на зайві балачки. Хвилювання нікуди не ділось, проте у присутності пацієнта відійшло на далекий задній план. Першочерговим для мене став порятунок Мейрам Нахасе, від якої залежало, без перебільшень, майбутнє всієї Асенсари.

До слова, окрім цілителя, в палаті були присутні ще двоє: сувора жінка років п’ятдесяти та брат Айтвена – той самий, що минулого разу врятував мене та забув назвати своє ім'я. Вони влаштувались у кріслах навпроти ліжка й уважно за мною спостерігали, від чого виникало відчуття певної напруженості.

- Ось він. Поріз неглибокий і міг би з легкістю зажити, однак регенерація взагалі відсутня, а отрута з кожною годиною проникає все глибше і рухається…

- До серця, – покивала я, закусивши губу.

Цього разу навіть напружувати зір не довелось, аби хоча би щось побачити. Чорні примарні стрічки одразу замайоріли перед очима й було їх настільки багато, що я спершу навіть розгубилась.

- Що не так? – одразу напружився цілитель. - Усе безнадійно? Я так і знав! – він ледве від відчаю волосся на собі не рвав. - Я ж говорив, що вона не впорається! Як звичайна студентка першокурсниця спроможна перевершити професіонала?

- На це піде немало часу, – задумливо протягнула я, роздумуючи над тим, з чого б це почати, - але, гадаю, впораюсь.

- Тоді чого ви чекаєте, – не запитання – команда перейти нарешті до справи. На відміну від лікаря, братом Айтвена володів абсолютний спокій і капелька цікавості в бездонних очах.

На його слова я лише розсіяно кивнула та потягнулась за першою стрічкою. Діставала обережно, бо інший її кінець майже торкався життєво важливого органу. Спершу вирішила позбутись саме тих, що становили найбільшу загрозу, а вже потім без жодного ризику знищити й інші.

- Вона ж просто розмахує руками, – прокоментував здивовано лікар, на що я лише всміхнулась краєчками губ і більше не відволікалась.

Оскільки силами своїми я володіла, м’яко кажучи, не сильно, кожна стрічка давалась мені неймовірно важко. Від напруження починали труситися руки, що заважало делікатному витягуванню чужорідної магії з тіла принцеси. Декілька разів дівчина здригалась від болю через мою необережність, втім, я старалась, як могла.

Усі присутні розумно мовчали, розуміючи, що їхні розмови аж ніяк не сприяють пришвидшенню лікувального процесу, а навіть навпаки – сповільнюють його. В якийсь момент я навіть забула, що знаходжусь у приміщенні не одна. Весь мій світ, вся моя увага зосередились тут і зараз винятково на отруті, що, до слова, у відповідь на мої маніпуляції часом болюче жалилась. Мені це не завдавало жодної шкоди, однак відчуття були не найприємніші.

В якийсь момент світ перед очима на долю секунди поплив і навіть пішов обертом. Хоча, ні, це мене підвели мої ноги: після тридцяти хвилин невпинної роботи втома дала про себе знати, і я, здається, почала потроху втрачати рівновагу, а разом із тим і свідомість.

- Тримаю! – пролунало впевнене після того, як чиїсь руки мене обережно підхопили.

Повернувши голову вбік, зустрілась поглядом із сином імператора, що на мить втратив усю свою серйозність, усміхнувшись самими краєчками губ. Мабуть, радів, що Мейрам більше не загрожує смерть, а отже цієї ночі всі зможуть спати спокійно.

- Гадаю, магії на сьогодні з вас досить, – і вкотре в його голосі лунали нотки наказу, котрим так і хотілось несвідомо підкоритись. Утім я завжди була людиною впертою і всі свої справи звикла доводити до кінця з першої спроби.

- Пустіть, – попросила якось зовсім мляво, - тут іще не багато. Якщо не закінчу сьогодні, вже за день отрута знову просякне у кров, а далі й у серце.

Чоловік зміряв мене сумнівним поглядом, але згідно кивнув, хоч і не відійшов, так і залишившись стояти позаду. Перш ніж повернутись до роботи, зробила декілька глибоких вдихів-видихів і дала очам відпочинок. А далі знову вся потонула в робочому процесі.