Артикул 2.

Студентська вечірка проходила в таверні з пафосною назвою «Єлісей». Доїхали ми туди швидко: дорога зайняла буквально десять хвилин. Магмобіль мчав настільки швидко, що вечірній пейзаж за вікном злився в одну суцільну смугу, тому роздивитись околиці міста не було змоги. Після нашої короткої розмови Айтвен замовк і більше ні про що мене не розпитував, лиш декілька разів кидав задумливий погляд, від якого я, відверто кажучи, губилась і не знала, куди себе діти.

Проте всі думки та відчуття кардинально змінились варто було нам з бойовиком покинути магмобіль і постати на порозі таверни. Як це й годилось, я взяла хлопця під руку і ми впевнено ввійшли у простору залу, зараз повністю забиту студентським народом. Майже одразу ж гомін, що супроводжувався гучною музикою, стих, і сотні поглядів спрямувались у нашу сторону.

- Хто це разом з Айєм? Уперше її бачу, – поповз добре розбірливий шепіт.

- Новенька? Чи взагалі не з наших?

- Чергова профурсетка, не більше!

- Не схоже, що так. Заціни її прикид: швидше за все, якась провінційна дурепа…

Далі я намагалась не прислуховуватись, адже чути всю цю гидоту у свою адресу було, м’яко кажучи, не приємно. І мій компаньйон це прекрасно розумів, саме тому не став мовчки вислуховувати гучні міркування невихованих аристократів щодо моєї прескромної персони.

- Не думаю, – почав він упевненим, владним голосом, - що бодай один із вас має право як-небудь коментувати моє особисте життя. Тримайте свої думки при собі, бо мене вони мало цікавлять.

Більше він не сказав ні слова, замість цього повів у бік барної стійки, до країв заставленої різноманітними коктейлями.

- Не бери близько до серця їх слова, – почав було заспокоювати мене Айтвен, проте я його перебила.

- Не переймайся, я й не збиралась. Але дивно, що нас нагородили такою увагою. Ніби ми з тобою, щонайменше, королівська пара, – я присіла на вільний стілець і потягнулась за келихом з водою. У приміщенні стояв дим від сигарет, та й загалом було трохи душно та жарко, тому страшенно мучила спрага.

- І справді, дивно, – чаклун сказав це таким тоном, ніби говорив геть про щось інше. Втім, я вирішила не надавати цьому великого значення і прийнялась жадібно пити холодний напій.

- Обережно! – пролунало здивоване попередження від приятеля, проте я й сама вже зрозуміла, яку велику помилку вчинила, сприйнявши прозору рідину за воду.

«Селесто, з якого дива на студентській вечірці бармен стане розливати гостям воду?» – докорила я собі подумки, важко закашлявши. Горло просто палало. В роті так нестерпно пекло, ніби я щойно випила склянку розпеченої лави. На очі виступили мимовільні сльози, я не знала, як врятуватись від цього відчуття.

Першим, що у такому стані я змогла розгледіти, була кришталева ваза із квітами на найближчому столі. Позбавивши її колючих троянд, я декількома ковтками випила всю воду, і лишень після цього мені стало трохи легше. Вся червона, розгублена і зла на себе, я повернулась у компанію свого веселого кавалера, і неприязно кинула:

- Смішно тобі? Чому одразу не попередив?

- Не думав, – крізь сміх говорив він, - що з тобою буде настільки весело.

Я, зі зрозумілих причин, цю радість не поділяла. Навіть навпаки, розуміла, що це місце мені не приємне, і залишатись тут не було жодного бажання. Однак покидати свого кавалера так швидко не хотілось, адже це сприйнялося б за порушення обіцянки, та й негарно з моєї сторони покидати хлопця в "любовній брехні".

- Бачу, твої смаки кардинально змінилися, – долинуло насмішкувате звідкись зі сторони.

Я повернулась, аби зустрітись поглядом із власницею цих слів, і ледь не присвиснула зобачивши перед собою просто неймовірної вроди панну в оточенні двох подруг, що, до слова, реально губились на її фоні, мов бідна кульбабка у саду троянд.

- Азро, яка приємна зустріч, – вигукнув Айтвен, утім, доволі награно.

По очах хлопця зрозуміла, що ця красуня – саме та наполеглива студентка, що йому докучала невзаємними почуттями. І, мабуть, подив занадто яскраво проявився на моєму обличчі, адже хлопець одними губами мовив «потім». Після чого звернувся до знайомої:

- Маєш неперевершений вигляд, – комплімент був нещирим, хоча констатував факт.

Дівчина, і справді, виглядала, як модель. Хоча, ні, швидше, як справжня богиня. Розкішне каштанове волосся, завите у важкі локони, водоспадом лилось по тендітних оголених плечах. Гострий погляд, мовби котячих, медових очей, здавалось, торкався самої душі. Алебастрова шкіра, ніби світилась під променями світла поодиноких магічних світильників. Рухи були плавними та невимушеними. Ніжно-блакитне шовкове плаття обвивало її стан, мов друга шкіра і струменіло до землі невагомим потоком. Тонку шию обіймало срібне кольє з масивним сапфіром, що тонув у глибокому декольте і, разом з тим, був видимий для кожного і безсумнівно зосереджував на собі захопливі погляди.

Я щиро не розуміла, як можна ігнорувати таку розкішну жінку. Та я сама, якби була чоловіком, змагалася б за її увагу. Тут байдужим залишиться хіба що сліпий або цілковитий бовдур.

- Дякую, ти теж не здаєш позицій, – стримано посміхнулась дівчина, - чорний безумовно твій колір. На тобі він виглядає якось по-особливому. Хоча без одягу ти подобаєшся мені більше.

Останнє Азра промовила пошепки й перебуваючи всього в декількох сантиметрах від самого хлопця. Вона не побоялась підійти до нього впритул, і дивилась при цьому зухвало, якось хижо, навіть з викликом.

- Продовжуй мріяти, бо тільки й це тобі залишається, – хмикнув у відповідь бойовик і першим відступив від неї.

- Ну-у-у, це ми ще побачимо. Довго перебирати повіями ти все одно не зможеш. А я терпелива, вмію чекати, – от чомусь конкретно з уст цієї особи чути образи у свою сторону було справді… образливо.

- З усією повагою, змушена попросити, аби ви принесли мені вибачення, – вклинилась я у розмову цих голубків. Проте єдиною нагородою для мене був лише зверхній погляд.