Артикул 4.

- А ось і ти! – як тільки вийшла у загальний хол, Тенея схопила мене за руку і кудись поволокла зі словами: - Жадаю усіх подробиць того, що сталось на Розподіленні, подруго.

Якось я пропустила той момент, коли ми встигли стати подругами з цією енергійною рудою красунею. Втім, зараз мене хвилювало інше:

- Куди ми?

- Веду тебе до гуртожитку, там менше зайвих вух та очей, – усміхнулась дівчина і пришвидшила крок.

- Але ж церемонія Розподілення ще не закінчилась, – я сумнівалась, що за цю самочинність нам від когось не влетить.

- І що? Прийдемо перші, перші й поселимось. Не доведеться стояти годинами у кілометровій черзі, – знизала плечима емпатка.

Відповісти на це мені було нічого, тим більше залишатись із загальним потоком студентів не хотіла через розуміння того, що до мене, так чи інакше, буде прикута їх увага. Сьогоднішній інцидент змусив багатьох мною зацікавитись, і це, швидше за все, викличе безліч непотрібних запитань. Люди не люблять носити в голові невирішені проблеми чи невтамовану цікавість, особливо це стосується юнацького віку. Та хоч би Тенею навести як приклад.

Біля входу в будівлю гуртожитку, що, до слова, мала дев’ять поверхів з окремим балконом до кожного, ми зіштовхнулись із компанією хлопців. Четверо молодих красенів гучно сміялись і, судячи з наявності в них форми факультету бойової магії з емблемою золотого кулака, були старшокурсниками.

- Ти що тут забув? – звернулась моя знайома до рудого представника квартету, підозріло схожого на неї.

- Білко, йди, куди йшла, – насмішкувато одказав той, глянувши на неї, мов на дитину, що намагається поводити себе серйозно.

- А ось і ми! – з будівлі зі сміхом вийшли троє дівчат і підійшли до нас, точніше до компанії парубків.

- Ходімо! Варто поквапитись, якщо не хочемо, аби професор Люціус нас піймав на гарячому і нагородив першим «літуном»? – поквапила хлопців струнконога білявка.

- Адріане, невже ти прогулюєш пари? – обурилась руда красуня.

- Чш-ш. Чого репетуєш? – хлопець схопив її попід руку і відвів убік, гучним шепотом, який чула лиш я, насваривши: - Ти чого ганьбиш мене перед друзями? Нянька мені чи що? Іди, куди йшла і надалі удавай, ніби ми незнайомці.

Хлопець пустив її та, знову натягнувши маску зверхньої байдужості, вернувся до своєї компанії. Вже за декілька хвилин вони зникли за будівлею жіночого гуртожитку.

- Не звертай уваги. У нас із братом доволі специфічні стосунки, – зовсім не ображено мовила дівчина і повела мене всередину будівлі.

Комендантом виявилась приємна жіночка похилого віку. Худенька, низенька, з довгим сивим волоссям, зібраним у грубу косу, що оплітала голову, вона встигала кругом: і нам допомагала, і трьох інших дівчат поселяла, і з колегою пліткувала, при цьому домовляючись із побутовим магом про ремонт освітлювальних артефактів на шостому поверсі. Загалом, на мене вона склала доволі приємне враження.

Вже за двадцять хвилин ми з Тенеєю стояли у нашій кімнаті. Знаходилась вона на другому поверсі у кінці правого сектору біля виходу на загальний балкон. Гуртожиток мав коридорну систему планування, тому вбиральні та душові тут були спільними, хоч і окремими для кожного поверху. В коридорі стояла напівтемрява через наявність лишень одного вікна, проте з освітленням допомагали невеличкі магічні сфери, що кріпились до стелі із відстанню у два метри. Двері, на щастя, зачинялись і відчинялись з допомогою не звичайного замка, який магам зламати, як раз плюнути, а магічного, що реагував на ауру власниць. До речі, нас тут було, як виявилось згодом, троє: я, руденька і ще якась незнайомка, якої в кімнаті, на момент нашого приходу, не було. Мабуть, старшокурсниця: у них, як казав ректор, пари розпочались ще декілька днів тому.

Що ж стосується інтер’єру, то він тут був виконаний у стилі мінімалізму: три ліжка, три тумби, платтяна шафа у лівому кутку кімнати рівно навпроти дверей, і широкий стіл із трьома стільцями одразу біля вікна.

- Речей у тебе нема, мої почекають, тому вивалюй всю правду! – з утомленим зітханням наказала Тенея, влаштувавшись на вільному ліжку, що стояло праворуч вікна.

- Власне, мені нема чого розповідати, – розвела руками, - Котомас Нересович сказав, що, схоже, стався якийсь збій, коли я наблизилась до артефакту. Він пообіцяв найближчим часом із цим розібратися, тоді й дізнаємось правду.

Нічого кращого, на жаль, вигадати не змогла. Та й боялась перестаратись із брехнею, адже дівчина – емпат, і з легкістю може відчути, коли її намагаються обдурити. Вона й зараз дивилась на мене з яскравим сумнівом, тому я вирішила приправити свою історію часткою правди, аби «згладити» всі розбіжності:

- Ти би бачила, який у приміщенні піднявся вітрисько, мене так узагалі від землі відірвало на декілька метрів. Добре, що ректор устиг створити захисний купол, бо не знаю, де б я зараз була, якби не він. Аж мурашки по шкірі, як згадую. І не я одна злякалась за своє життя. Інші абітурієнти ледь самі не повтікали.

Вираз обличчя дівчини змінився на співчутливий, і я подумки видихнула.

- Я теж розпереживалась, як тільки відчула різку зміну загального емоційного фону у залі. Після цього звідти вийшла ти, бліда, як смерть, от я й попридумувала собі всякого. Але добре, що все добре закінчилось, – посміхнулась моя нова подруга і, скинувши з ніг туфельки на невисоких підборах, простяглась на ліжку, важко зітхнувши. - Як добре, що я нарешті можу відпочити. Дорога сюди була важкою, мовчу вже за безсонну ніч.

Робити, як правильно зауважила раніше стихійниця, було нічого, тому вирішила взяти приклад із сусідки та зайняла своє ліжко, що розташовувалось із протилежного боку теж біля вікна. Однак, з моєї сторони стояло ще ліжко третьої студентки, наспіх застелене м'яким фіолетовим пледом і закидане декоративними подушками.

Подумати мені було про що. Стільки всього сталось за ці декілька днів, що досі здається, немов я сплю і бачу дивний сон. Як моє життя за такий короткий термін могло перевернутись із ніг на голову? Мабуть, мрії про великий світ були занадто гучними, і боги трактували їх по-своєму.