Артикул 4.

- Чому вони всі на мене так дивляться? – нервово запитала у власника цього прекрасного, з перебільшенням, місця.

- Ви підняли руку на їх ватажка. В орків із цим дуже суворо. Були б ви чоловіком, довелося б іти на смертельний поєдинок, – пошепки відповів циклоп, протираючи дерев’яний кухоль сухим полотенцем.

- Але ж я жінка. Отже, мене відпустять? – поцікавилась з надією.

Той лиш співчутливо похитав головою, додавши:

- Вас уб’ють одразу, без усіляких поєдинків. А потім виріжуть серце і згодують його пекельним собакам, як жертву Рамзану.

- Чудово, – усміхнулась я істерично, - епічне завершення вечора, нічого не скажеш.

От тільки цим варварам доведеться шукати моє серце десь у п’ятах, бо саме туди воно пішло мить тому.

- Іди-но сюди, дівко, – поманив мене до себе раптом протверезілий орк.

- Та мені й тут добре, – зморозила здуру, відступивши ще на крок, - було б іще краще, якби ви, глибоко поважний пане, простили мені мою дурість.

Збоку хтось особливо безстрашний насмішкувато хмикнув. І я з ним була повністю солідарна: ця ікласта потвора далека від епітета «поважний». Утім, чого не зробиш заради власного порятунку?

Орку, схоже, моя відповідь прийшлась не до вподоби, саме тому він, злісно загарчавши, посунув на мене, мов винищувач на дракона. На щастя, цього разу я змогла успішно ухилитися від удару, і рука чоловіка зустрілася зі стіною, пробивши в ній солідну дірку.

«На тому місці могла бути моя голова», – подумала дещо приречено, і кинулась було бігти на вихід, от тільки на вулицю вискочити не встигла: шлях перегородили вірні пси цього ікластого гада, най би їх Мара взяла!

- От ти й попалась, дівко, – голосно і хрипло засміявся зеленошкірий, глибоко ображений моїм ляпасом. В його руках, мов нізвідки, з'явився кинджал, лезо котрого яскраво блиснуло у світлі старих ліхтарів.

А я що? Я зі злістю викрикнула:

- Добре! Я погоджуюсь на вашу кляту перевірку, тільки вгамуйте цього… джентльмена, – хотіла, звісно, по-іншому схарактеризувати вище згадану особистість, але побоялась, що мене тоді точно сокирою чи ще чимось іншим гепнуть, і ніякі маги вже не допоможуть. Зате іронії влила у вислів достатньо, аби було зрозумілим, що нікого із тут присутніх я джентльменом вже точно не вважаю.

- Досить! – одне владне слово, і компанія вбивць угамувалась.

Усі присутні повернулись до своїх попередніх справ, ніби мить тому нічого цікавого тут не відбувалось, і ніхто не збирався вбивати бідолашну налякану дівчину. Знову полився сміх, навіть регіт, хтось криво затягнув якусь іноземну пісню, циклоп із непроникним виразом обличчя продовжив облюбовувати свої склянки та кухлі. А я так і заклякла оторопіло на місці.

- Так усе це була звичайнісінька гра? – мовила злісно, коли Вермунд устав з-за столу і наблизився до моєї блідої персони.

- Ні. Якби ти не погодилась, він би довершив почате, – байдуже знизав плечима чоловік і вказав на двері, що зараз вже ніхто не охороняв. - Ходімо.

- Я нікуди з вами не піду. Ви щойно намагались мене вбити! – зашипіла ображеною змією.

- Бажаєш зустріти свій кінець за першосценарієм? - похмуро поцікавився той.

- Ні.

- Тоді не переч і роби, як кажу! – і посторонився пропускаючи: - Панни вперед.

Надворі було вже темно. Над пустими кам’яними вуличками щедро розливалось сяйво повного місяця, здавалось, усе живе зникло, залишивши мене з моїм ворогом сам на сам. І в цій божевільній атмосфері таємничості думки про те, що чекає на мене, навіювали тільки сум і відчуття приреченості.

Йшли ми не дуже довго. Хитросплетіння вулиць вивели нас до негустої лісосмуги, у надра якої впевнено посунув мовчазний Вермунд. Всю дорогу відчуття було таким, ніби мене ведуть на смертну кару, і от-от з-за дерева покажеться стара, покинута шибениця, в обійми якої покладуть мою голову.

- Чому ти носиш маску? – питання було неочікуваним і дещо пізнім, як на мене.

- Чому це вас раптом зацікавило? – сумно всміхнулась, не поспішаючи з відповіддю.

- Вона зачарована, такі просто так не носять.

Готувалась відповісти щось каверзне, типу: «сутність свою відьомську ховаю», але зрозуміла, що сенс у словах чоловіка був геть іншим.

- Не можете зрозуміти, чому магічний фон артефакту не викликає видимого дисонансу із магією Хаосу? – тямуще покивала головою і вкотре спробувала донести просту істину: - Бо я не відьма і ніколи нею не була. Я… сама не знаю, хто я, – все ж додала із важким придихом.

Цей факт змушував мене почуватися розгубленою, покинутою, неповноцінною, якщо хочете. Але, разом з тим, він був частинкою тієї дійсності, в якій я перебувала останні декілька років.

Почувши мої останні слова, Вермунд раптом зупинився і глянув на мене здивовано-задумливим поглядом.

- І як це розуміти? – поцікавився він холодно, мабуть, знову зробивши у своїй голові якісь незрозумілі, безглузді висновки.

- Звичайно, – знизала я плечима, відчуваючи неготовність вилити цьому хаму душу, при тому озвучила загальновідому легенду, відповідаючи на попереднє питання: - Моє обличчя покрите страшними ранами – наслідки невдалого експерименту. Маска приховує це від тих, кому мій зовнішній вигляд міг би завдати… м-м-м… скажімо, естетичного болю.

Маг якось зверхньо всміхнувся і рушив далі. Мені було складно зрозуміти, які розумові процеси відбивались в його голові, і в принципі збагнути, чого це раптом він так переймається моїм життям. От ніби й ненавидить, а при цьому залишив відносну свободу і навіть не раз рятував. Адже я могла безліч разів утекти, чи завдати йому шкоди (якби дійсно була тою, за кого мене вважають), або Вермунд міг просто не рятувати мене вдень, чи залишити у пазурах лестригонів на тій галявині. Тож чому він так двояко до мене ставиться?

- Ми прийшли, – глухо промовив чоловік кивком голови вказавши на невеличке озеро, вода в якому була насичено чорною і, начебто, густою.