Артикул 3.

- Кладіть її на ліжко! – звеліла я чоловіку.

Ми повернулися до готельного будиночка, з якого я мала «щастя» ранком тікати. Циклоп зустрів нашу компанію здивовано-незадоволеним поглядом, але, отримавши декілька зайвих золотих, удав, ніби нікого й не бачив.

- Що ти збираєшся з нею робити, – поцікавився маг, посторонившись і підпустивши мене до постраждалої.

- Очевидно, що лікувати.

На щастя, далі робота кипіла у повній тиші. Щоправда, незадоволеного спостерігача довелось вигнати, позаяк для огляду мені знадобилось роздягнути потерпілу до спідньої білизни. Загалом, жодних життєво небезпечних поранень на її тілі я не виявила, однак, сліди побоїв були страшними, разом з тим, ліва рука виявилась зламаною.

Достатньої кількості ліків у мене не було, а тому я швиденько написала список потрібних трав та мікстур і вручила його магу.

- Гроші потрібні чи своїх не шкода? – уточнила в нього, отримавши у відповідь лиш поблажливий погляд.

Поки чекала на покупки, вирішила витерти тіло дівчини мокрим рушником, аби змити бруд. Бідолашній, на вигляд, було не більше двадцяти, і це ще більше вводило мене в жах. Наскільки безсердечним потрібно бути, аби так зашкодити невинній людині? Тим більше, що це беззахисна жінка, одна проти всієї банди. Сподіваюсь, ці нелюди сповна заплатять Єрею за всі свої гріхи.

У двері коротко постукали, після чого у шпарині появилась рука із пакетиком.

- Дякую, – мовила я, прийнявши ліки.

- Стривай! – мені простягли ще один пакет, лиш у декілька разів більший: - Це одяг, – коротко пояснив мужчина і поспішив униз.

Вже за годину, рани дівчини гоїлись під різноманітними мазями, а руку тримав спеціальний, утім тимчасовий, протез. Таки я не цілитель і не лікар, лиш самоучка, якій, на жаль, не відомо чимало важливих нюансів. На постраждалу чекає довга реабілітація, втім життю її ніщо вже не загрожує.

Утомлена, я впала на крісло і тільки тепер згадала за другий пакунок. Цікавість переважила втому, і я таки оглянула його вміст.

Всередині знайшлось два плаття різних розмірів і кроїв. Те, що виявилось меншим, я взяла собі та негайно ж переодяглась, позбувшись незручного чоловічого одягу. Рухатись та й дихати стало легше, от тільки найважливіше питання залишилось відкритим: я геть не уявляла, що робити далі. Точно усвідомлювала одне: потрібно забиратись звідси якнайшвидше. Тільки на цей раз вирішила не поводитись самовпевнено і попросити поради у незнайомця, що так люб’язно «допоміг» мені.

На цей раз перший поверх не був пустим. Він слугував свого роду невеличкою таверною, а тому тут зараз, у вечірню пору, зібралось трохи різношерстого народу. Шуканий мною індивід знайшовся за крайнім, віддаленим від дверей столиком. Туди я й попрямувала.

- Нам потрібно поговорити, – заявила без зайвого лепету, і отримала у відповідь ствердний кивок.
Чоловік виглядав задумливо. Навпроти нього стояла недоторкана вечеря та повний кухоль пива. Із сумом зрозуміла, що сама від ранку в роті й крихти хліба не тримала, тому вирішила розщедритись і на власний перекус. Підізвала до себе миловидну молоду дівчину, що працювала тут подавальницею, і попросила принести мені зелений чай без цукру та варену картоплю зі шматочком смаженого м’яса. Головою розуміла, що це не найкращий вибір на ніч, але шлунок наводив більш переконливі аргументи і протестував набагато голосніше.

Перші декілька хвилин ми провели у повній тиші, потім повільно перейшли до трапези та лиш після цього я наважилась заговорити.

- Як вас звати? – вирішила все ж уточнити, а то дивно було якось весь час його подумки незнайомцем нарікати.

- Вермунд, – відказав той коротко.

- Що ж, Вермунде, не знаю, для чого ви нас сюди привели, але мені потрібно повернутись до Асенсари…

- Навіщо це тобі? – перебив мене чоловік, схрестивши руки на грудях і глянувши так, мовби я про замах на імператора заїкнулась, не менше.

- Там мій дім, – обурено вигукнула я. - А ви мене нахабно вкрали.

Вермунд дивно посміхнувся і нахилився ближче, поблажливо мовивши:

- Я тебе врятував, хоча не повинен був цього робити. Краще би подякувала, перш ніж з обвинуваченнями лізти, – цілком справедливо докорили мені та, що вже й казати, справді посоромили.

- Дякую, – мовила набагато спокійніше. - Але я все одно не розумію, для чого ви привели нас сюди. Чому не повернулись до Удеї?

- У мене були на це свої причини. До того ж поплічникам Хаосу не місце на землях Єрея.

- Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову, – закотила я очі. - Скільки ще разів потрібно повторити, аби ви збагнули, що я не відьма?

- Слова не є гарантом правди. Мені потрібні вагомі докази.

- З якого це дива, я повинна щось вам доводити? – запитала ображено.

- З такого, що тільки у випадку правдивості твоїх слів, ми перетнемо кордон Асенсари, – категорично заявив Вермунд.

- А інакше…

- Я змушений буду тебе вбити. І зроблю це, повір, із превеликим задоволенням, – ліниво знизав той плечима.

- Це такий жарт? – не зрозуміла я.

- А схоже на те, що я сміюся?

Питання було риторичним. Смішно тут було тільки сусіднім двом компаніям, де п’яні орки та циклопи загравали з дешевими повіями. Між нами ж двома ледь не іскрились блискавки, настільки напруженою була атмосфера.

- Ви цього не зробите. Це протизаконно. У мене є рідні, які шукатимуть мене, а також зможуть підтвердити, що ніякому Хаосу я не служила, – спробувала хоч якось захиститись. Зараз у чоловікові відчувалась така небезпека, що хотілось втекти якнайдалі звідси. Але я ніби приросла до стільця, та й тікати було нікуди.

- Їх стратять за те, що прихистили відьму. Повір, останнє слово буде якраз за мною, – зарозуміло посміхнувся той і наполовину спустошив кухоль із пивом.

- Та хто ви такий? – обурилась я, насправді злякавшись погрози.

- Твій страшний сон, люба, – розвів він руками.