Вуличне планування містечка, в якому я опинилась, виявилось відверто нікудишнім. Вулиць було багато, і всі шляхи плутались один між одним. Здавалось, я блукаю просторами справжнісінького лабіринту, що навіювало почуття глибокого суму. Втім, опускати руки я не збиралась.
- Перепрошую, чи не підкажете ви, що це за місце? – звернулась я до чоловіка, що вийшов із сусіднього будиночку.
Той окинув мене коротким презирливим поглядом і мовчки посунув далі.
- От... півень насуплений! – кинула пошепки йому навздогін.
- Ти в Нарозі, хлопче, – долинуло ззаду. Розвернувшись, зустрілась поглядом із середнього віку чоловіком, що курив люльку, спершись на дерев'яний стовп.
- Де це? – перепитала здивовано. Я раніше не бачила на карті Асенсари цього місця.
- Північно-східний кордон. Але ми на нейтральній землі: за чотири кілометри починається Сейнаш, – одказав незнайомець, дивно посміхнувшись і видихнувши брудно-білу хмарку диму.
- Як далеко звідси Удея? – ледь не приречено уточнила я.
- Кілометрів зо сто точно буде. Як треба, можу підвезти за розумну плату, – чоловік кивком голови вказав на сусідній поворот: - за тим будинком моя карета.
- Чесно? Було б непогано, – не змогла втримати радості: - от тільки мені у протилежну сторону потрібно. Я на південь їду, допоможіть дістатись найближчої сторожової застави. За гроші не хвилюйтесь, вони у мене є.
- Чудово. Просто прекрасно, – протягнув мій новоявлений водій і махнув рухатись услід за ним.
Настрій невпинно поліз угору. Щонайменше, на одну проблему стало менше.
От тільки за поворотом мене дожидалась зовсім не карета, а натовп напівп’яних розбишак в оточенні смітникових баків. Біля одного з них лежало щось велике біло-червоне. Придивившись, із жахом усвідомила, що це побита жінка, яка геть не подавала ознак життя і потребувала негайної медичної допомоги.
- І як це розуміти? – намагаючись не видати свого страху, якомога спокійніше запитала я.
- Ніяк. Просто залиш тут усе, що маєш і котись під три чорти, – знизав плечима мій недороблений водій.
- Себто ви мене грабуєте? – уточнила дещо нервово.
- Досить базікати! Роби, що кажуть, як не хочеш здохнути, – вигукнув один із представників аборигенів, показово діставши із кишені розкладний ніж.
Ох, і вляпалась я. Таки вдача сьогодні далеко не на моєму боці. Принаймні зараз точно. Гроші мені потрібні, без них я надовго тут застрягну, якщо виживу взагалі.
- Може, домовимось якось? – запропонувала, втім, не сподіваючись на позитивну реакцію. А сама тим часом почала помалу відступати. Хоча, тверезо оцінюючи ситуацію, розуміла, що мої шанси на порятунок дуже низькі. Я ж говорила вже, що не вмію швидко бігати (той випадок у лісі був разовим)?
Проте, вже за декілька кроків врізалась у щось тверде. Хм, ще мить тому тут, здається, не було жодної перепони. Обережно повернулась…
- Ой! – тільки й мовила, глянувши в сіро-зелені очі ранкового сплячого красеня.
Капут мені! Їй-Богу, капут! З усіх сторін повний облом! Та за що на мої бідні плечі звалились усі ці неприємності? І як тільки знайшов? Тут чорт заблудиться, не те що проста людина.
Чолов’яга лякав своїм розслаблено-зверхнім виглядом, здавалось, він може убити одним поглядом. Я вже навіть не розуміла, де мені безпечніше: у компанії місцевих розбишак чи ось тут, з ним.
- Чого тобі? – от, ніби, сказав грізно, а голос затремтів. Схоже, псевдоводій теж відчув цей потяг небезпеки.
- У вас є десять секунд, аби врятуватись, – долинув майже розслаблений голос з-за моєї спини.
А я що? Мене двічі просити не треба. Перехопила міцніше сумку і боком, боком, ось так, обережно…
- Не ти, – мене схопили за руку і повернули у попередню позицію.
- Ти хто такий? – вирішив наїхати на цього здорованя, схоже, ватажок новонареченої банди не анонімних самогубців. Він підійшов до нас майже впритул, мовби демонструючи, що нікого і нічого не боїться. - Це моя територія, і ніхто, затям собі, ніхто, окрім мене, не в змозі диктувати тут свої правила!
- П’ять, – монолог бандита ніхто не зацінив.
- Що? – незрозуміло перепитав той.
- Чотири, – упс, це ж зворотний відлік закінчується.
Що ж то зараз буде-е?
- І що ти мені заподієш? – насмішкувато поцікавився ватажок, діставши із кишені штанів сигарету і закуривши.
От тільки полум’я із його запальнички здійнялось пів метровим стовпом угору і перекинулось на самого чоловіка. Він закричав, мов навіжений, і припав до землі у спробі загасити вогонь, його ж товариші налякано кинулись навтіки. Спостерігати за цією жорстокою картиною було важко. Хотілось зажмурити очі та закрити вуха, аби не буди спостерігачем цього звірства.
- Ходімо! – маг схопив мене за руку і повів у невідомому напрямку, втім, я швидко висмикнула свою кінцівку і побігла назад у той проклятий закуток. Не хотілось покидати там знайдену дівчину, хай навіть вона була вже мертва. Ніхто не заслуговує на таку смерть.
От тільки, на щастя, постраждала виявилась живою, хоч і дихання її було рваним, а тіло покривали десятки синців і шрамів. Радості моїй не було меж. Підхопивши бідолаху під талію, спробувала підняти, втім вона виявилась не такою легкою, як здалось на перший погляд.
- Що ти робиш? – спантеличено поцікавився пан переслідувач.
- Рятую її, хіба не бачите? – мимоволі огризнулась, пихкаючи від натуги, як паротяг. - Краще б допомогли.
Чоловік окинув мене дивним поглядом, утім, не відмовив. Закинув дівчину собі на плечі та поніс. Куди – не знаю. Я лиш мовчки посунулась слідом.
- Для чого ти це робиш? – пролунало неочікуване запитання.
- Що саме? Допомагаю? – перепитала здивовано і, отримавши у відповідь ствердний кивок, відповіла: -
Просто так. Якщо це в моїх силах – чому б і ні? Можливо, зараз на неї дома чекають батьки, чи чоловік і діти.
- Дивно.
- Чому?