Артикул 6.

Уперше за довгий час мені наснився сон. Здається, єдиний з того моменту, як отямилась в Удейському лісі. Сновидіння було туманним і незрозумілим, складалось із моторошних уривків, котрі я воліла б забути…

Невже це були спогади?

Я бачила неймовірної краси сад, майже казкове місце, поросле трояндовими кущами й літньою зеленою травою. Над головою простяглась зіркова синь нічного неба, і місяць був повний, ясний, як у той пам'ятний для мене день. Але я не почувала себе як удома, навпаки, відчувала самотність і печаль...

- Що ти тут робиш? – якась жінка грубо схопила мене за руку і розвернула обличчям до себе. Щоправда, її силует виявився дуже розмитим і не впізнаваним. - Ти не повинна була покидати меж своєї кімнати. Сьогодні важливий день в житті твоєї сестри, і ти не можеш його зіпсувати.

Сестра? У мене є сестра?

- Мамо, годі гаяти час на цю неміч. Поквапмося, батько вже на місці. Верховний Азрель прибув разом з ним, – останнє моя незрима сестра додала пошепки, проте, я почула.

- Повертайся до себе і більше не смій нехтувати моїм наказом, – усе тим же глухим, неприязним тоном мовила… мати.

Світ, в якому я перебувала почав гаснути. Спалах – і я опиняюсь посеред полум’я, що охопило весь простір навколо мене. В оточені сотень чи то мертвих, чи то непритомних людей намагаюсь врятувати пораненого чоловіка. Його білосніжно-біле вбрання у багрових плямах, посеред грудної клітини – чорна діра, а ноги придавлені уламком колони; обличчя знову розмите, недосяжне, але я відчуваю страх за цю людину, а ще смуток і жаль…

- Шкода, що я не вбив тебе у твій день народження, – пролунали слова, сповненні глибокої ненависті.

Вони стали останнім, що вимовив незнайомець. Після цього, судомно видихнувши, він перестав проявляти будь-які ознаки життя.

Вже за мить сон розвіявся, залишивши по собі гіркий посмак розпачу й образи, а ще безліч нових важливих запитань.

- Доню, ти отямилась? – почула я турботливе, щойно розплющила очі. Поруч сиділа втомлена пані Ернсон, під чиїми очима залягли темні круги. - Робіне, Селеста прийшла до тями! – вигукнула вона радісно, опісля посторонилась, пропускаючи хлопця до мене.

- Як ти? – запитав він занепокоєно і, разом з тим, з полегшенням.

- Дарма хвилюєтесь, зі мною все добре, – спробувала видавити із себе посмішку.

Вийшло, гадаю, не дуже вдало.

- Ти нас сильно налякала. Твої очі світились чорним, а знаки на обличчі… – жінка чомусь замовкла і відвела погляд.

- Що? Що з ними не так? – я піднялася з ліжка й підійшла до дзеркала.

Звідти на мене дивилась молода бліда дівчина із тьмяно-зеленими очима від яких до скронь тягнулись візерунком білі символи, чиї кінці ховались у волосі, що теж почало біліти.

- Не знаю, що з тобою відбувається, але це точно щось недобре, – обережно мовив Робін, зупинившись у мене за спиною. - Вдень усі ми стали свідками того, як ти скористалась магією хаосу. Дякувати Єрею, інші тебе не запідозрили, інакше… – хлопець відвів погляд, але всі ми зрозуміли, що він мав на увазі.

- Уперше таке бачу, – нервово потер потилицю пан Теліас і, діставши із внутрішньої кишені сигару, закурив. - Ти, однозначно, володієш магією, але вона, чомусь, переважно не активна. І ці символи на твоєму обличчі… Їх варто заховати. Носитимеш поки маску, а далі щось вигадаємо.

- Як там пан Макстіл? – запитала тремтячим голосом, відвернувшись від дзеркала.

Власне зображення зараз тривожило менше, ніж здоров'я мого пацієнта.

- Живий, на ногах вже стояти може, дякуючи тобі, – мати Робіна рвучко і міцно мене обійняла, при цьому ледь стримуючи сльози. - Йому та іншим ми сказали, що це була отрута, яку ти ледь змогла знешкодити. Але, боюсь, після того, що сталось, тобі не можна тут надовго залишатись.

- Як це? У мене, окрім вас, більше нікого немає. Удея – мій єдиний дім, – мною заволодівала неабияка паніка.

- Уже ні, – важко зітхнув пан Теліас. - Найбезпечнішим місцем для тебе, гадаю, тепер є лише південь Асенсари. Туди Хаос точно не дійде, до того ж у найвіддаленіших поселеннях проживають переважно прості смертні, а отже, ніхто не зможе відчути у тобі мага.

- Але ж без документів я й мосту не перетну.

- Перетнеш, – уста пані Ернсон розтягнулися в сумній посмішці.

Вона мовчки підійшла до старенької шафи в кутку кімнати й відсунула нижній ящичок, де під чистими простирадлами лежав білосніжний конверт із невідомими паперами, які жінка простягнула мені.

- «Документи на всиновлення», – прочитала я пошепки після чого здивовано глянула на стареньку знахарку.

Невже… Ні, цього не може бути. Я… Я й мріяти про таке не могла і не сміла.

- Так, доню, це те, про що ти думаєш, – кивнула вона, знову опустившись у крісло.

- Тепер ти повноцінна громадянка Асенсари. Ми й сертифікат про домашнє навчання зробили. Щоправда, над твоєю медичною картою довелось трохи «почаклувати», аби вона не викликала зайвих запитань у вартових, але то не так страшно, до того ж майже законно, – додав пан Теліас, підморгнувши мені.

- Не знаю, як вам віддячити, любі мої, – на очі навернулись сльози щастя.

Важко вірилось у те, що ці люди пішли на такі серйозні речі заради мене. Адже ж для них я насправді чужа людина з невідомим минулим і небезпечними здібностями. Вони нічогісінько про мене не знають, але все одно готові жертвувати всім, що мають. У такі моменти життя здається мені найпрекраснішим, що тільки може існувати у всесвіті. Особливо, коли його прикрашає присутність таких хороших і вірних людей з великим серцем. Це дійсно неоціненний скарб, котрий не можуть замінити жодні багатства світу.

Любов – ось що дарує нам справжню підтримку. Підтримка дає надію. Надія запалює віру. А віра породжує любов. Щасливий той, хто перебуває у цьому дивовижному вирі. І я щиро вдячна Єрею за те, що подарував мені таких чудових друзів, таку неймовірну сім’ю.

Уперше за два роки я дійсно задумалась над тим, що забуття, можливо, було кращим, що зі мною сталось. Інакше я б не була тою, ким є зараз, і не мала того, чим володію.